– Луко, розбуди мене рано-вранці. Ти ж знаєш, який я сонько – можу й заспати. Тільки не жалій – обов’язково розбуди. Бо мені треба йти тебе шукати. Йти шукати… тебе… дідусю…
Ще якийсь час чула, як завиває у дворі вітер, ніби голосить над згарищем. Потім він став тихим голосом скрипки.
10
Пірнання в озері не минулося без наслідків. Даніеля вже за кілька годин почало лихоманити, а вночі взялася така гарячка, що він не пам’ятав, де опинився. А опинився він у хаті Михайлюків. Макар картав себе за те, що зв’язався з навіженим Федьком, і намагався якось загладити провину перед сестрою, яку дуже любив. Тому поступився Даніелеві своїм дерев’яним ліжком, а сам перебрався до родичів. Платон і Степанка, Устинчині батько й мати, осудливо дивилися на доньку, хитали головами, скрушно зітхали, сердито ворушили жовнами, але не перечили – хто знає, якого ще коника може викинути їхня слухняниця, яка раптом такою впертою неслухняницею стала.
Устинка цілу ніч не склепила очей, все припадала до хворого: то змінювала компрес на голові, то воду подавала, то накривала свого Данилка. Не спала й Степанка, ловила кожен звук, кожен порух за стіною. На ранок не витримала, змусила доньку перепочити, сама сіла на її місце. Сіла та враз як у криницю впала – провалилася в сон. Коли прокинулася, аж нестямилася.
– Макарчику! Що тобі, синочку?
Я чула, як вона полегшено зітхнула, зрозумівши, що то не її син. Та за цю коротку хвильку, за цю мить божевільного страху за власну дитину щось ворухнулося в жіночій душі, щось зрушилося.
– А якби Макарко отак, сам-один, як палець, на війні, на чужині… – прошепотіла тихо.
Аж тепер узялася розглядати Даніеля, якого Устинка кликала Данилом. Дивилася по-доброму, по-материнськи.
– Ну який із тебе вояк, воропахо?!15 Молодюсінький ще, як Макарко наш. Лице, як у дівчини, чорні брови, кучері, пальці тонкі, такими тіко на скрипці й грати… Гарний, хоч з лиця воду пий. Але, думаєш, у нашому селі гарних хлопів нема? І Федько не гірший за інших. Хто його знає, що такого знайшла в тобі наша Устинка. Може, й справді все через твою скрипку, через оту «червону панну», щоб її… Прости, Господи! Хай буде Твоя воля!
Я слухала те шепотіння і тихо плакала. Так тихо, що жодна моя струна не ворухнулася. Але й у мені щось змінилося до цієї чужої сільської жінки. По правді кажучи, спочатку я її ой як не злюбила: вона навіть глянути на Даніеля не хотіла, тільки блискала очима сердито, ніби заповзялася спопелити його. Та якщо тепер вона так… Хто любить мого Дані, того і я любити буду.
За тиждень гарячка спала. Натомість узявся кашель. Його не вдавалося позбутися ні вересовими настоянками, ні чаєм із листям багна, ні калиною та малиною, ні гарячим молоком із липовим медом, ні компресами з борсучим смальцем. Ядушливе бухикання чулося впродовж усієї осені.
– Хоч би не сухоти, – зітхала Степанка.
– Не накаркай! – сердився Платон.
Вони мовчали, ховали свій страх від Устинки. Але дівчина й сама знала: сухоти в їхньому краю не рідкість, а врятуватися від них майже неможливо.
Степанка молилася і тихо нашіптувала замовляння.
«Ви, сухоти, сухотищі, чи ви подумані, чи ви погадані, чи ви помислені, чи ви стрічні! Ви, сухоти сухущі, болющі, палющі, розійдіться від парубка Данила. Як дим з димаря розлітається і розкочується, то так і ви, сухотищі, розійдіться, розкотіться за огнем, димом, за вітром, за полум’ям, тихенько, легенько, маковим дробовим хмелем і дайте спочити парубкові Данилові…»
Даніель повільно оклигував. Ще й на ноги не звівся, а вже мене пригортав і ми з ним згадували його улюблені мелодії. Тільки-но випав перший сніг, він вийшов із хати, взявся ліпити сніговика. На допомогу йому вибігла Устинка.