За рік після смерті Олександра Лука став моїм повноправним володарем. А ще за дев’ять я зрозуміла, що він мене також любить. По-справжньому любить.
Коли у будинку Баскалів з’явився той дженджуристий панок у чорному пальті та високому капелюсі, мені чомусь стало дуже тривожно. Відчувала: незнайомець приїхав по мене. Так воно й було. Хтось у Варшаві розповів тому панкові про червону скрипку самого Ніколя Люпó, яка дивом дивним опинилася у працівника російської імперської залізниці Леона Баскаля.
– А навіщо вона вам, простому залізничникові? Ви ж на ній не граєте, – сказав вкрадливо.
– Та вона не моя. Батько її нашому малому заповів, – неохоче відповів Леон.
– То у вашому домі за господаря якийсь малий дітвак? Воно й видно. Не вельми розкошуєте…
Непроханий гість тиснув на слабкі місця господаря і нагадував голодного тигра, що втягнув гострі пазурі у м’які подушечки лап, але приготувався ось-ось їх випустити й зробити стрибок.
– Господар тут я! – розсердився Леон Баскаль. – Сім’я моя не розкошує, проте й не голодує. І син мій тямущий – що до науки, що до музики.
– Я заплачу вам стільки, що ви зможете свого малого у Варшаві вивчити і кілька нових скрипок йому купити. Та й зараз вам би гроші зайвими не були. Хіба не так?
Леон Баскаль пообіцяв подумати. Може, й справді варто було б… А Луці купили б звичайну скрипку. Яка різниця, на якій грати – аби скрипка.
Лука затявся:
– Не віддам! А якщо так бракує грошей, то піду працювати й буду вам допомагати.
– Ти диви, який чибуристий!19 Я тут сушу голову, як би його вивчити, у люди вивести, а він ладен поштурмаком зостатися, зате з дідовою скрипкою! Ось як візьму попругу, то на дупу не сядеш, робітничок-рятівничок! – розгнівався батько.
На ранок Лука не встав із постелі. І мене біля себе поклав. Обійняв, міцно-міцно притиснув до себе. Думали, прикидається, вдачу свою баскальську демонструє, а в нього гарячка. Нікого до мене не підпускав, нікому не дозволяв навіть торкнутися до мене.
Панок приїхав за тиждень, поговорив-посварився, покрутився-повертівся, помахав пачкою банкнот перед носом господарів, а тоді сів на потяг – і тільки його й бачили.
А Лука таки знайшов роботу – в бібліотеці. Чотирнадцятирічним уже сам їздив до Львова, купував українські книжки та журнали, видавав людям. Заробіток не який, але він усе до копійки батькові віддавав. Отакий баскальський характер.
Що дорослішим ставав Лука, то більше Даніеля нагадував. Такий самий непосидючий і непередбачуваний, запальний і сентиментальний, так само не вміє прораховувати наперед ходи на шаховій дошці життя, через що частенько встряє в халепу, так само сміється і так само грає.
«Боже, як він грає!», – чула я не раз. Ніхто й не здогадувався, що це я, його «червона панна», відкривала перед ним свою душу так, як відкривала її тільки перед Даніелем.
13
Без гіпсу рука стала такою легкою, ніби на ній не залишилося ні кісток, ні м’язів. Здається, дмухнув би хтось – і вона знялася б у повітря, як пушинка кульбаби. Яку ж це вагу треба було аж місяць носити! Лікар сказав, що променева кістка зрослася нормально. Звісно ж, для підтвердження треба зробити знімок, але його досвідчене око – точне, як рентген, він же за сорок років на таких переломах собаку з’їв. Отож, із кісткою все буде гаразд: спеціальні вправи, процедури, масажі, тренування – і місяців за півтора-два рука стане як новенька. З пальцями значно гірше. Добре, що від ампутації вдалося врятувати, а от чутливість…
Анна з острахом поглянула на свої пучки, обтягнуті тонесенькою блідо-рожевою, немов у новонародженого немовляти, шкірою. То що буде з чутливістю? Повернеться вона чи ні? Підвела очі – запитати вже немає в кого. «Привозний» хірург зі статурою Геркулеса так хутко пошпацірував коридором, наче втікав від когось чи десь там, на другому кінці міста, його рідна лікарня без нього ось-ось під землю провалиться. Зате тутешня санітарка Клава не квапиться виносити зрізаний з руки гіпсовий зліпок, дивиться на нього, як на атомну бомбу, і не стримує роздратування.
– Йокалемене! Хіба це моя робота? Я ж не хірургічна медсестра… Чого це ще й усякими гіпсами-шміпсами повинна займатися? Крутишся тут за трьох, а зарплата одна й тої мов кіт наплакав.
Клаві трохи за двадцять. Її хата, як говорить дівчина, перша скраю від села й остання від міста, тобто десь поруч із психоневрологічним диспансером. Коли його починали будувати, навколо було ще поле, але з часом будинки з обох боків, міського та сільського, обступили територію, обнесену високим муром, майже впритул. Смаглява кароока пампушечка, з гострим носиком і гостра на язик, після закінчення школи влаштувалася сюди з надією, що за рік-два дістане рекомендацію, вступить до медичного інституту, стане лікаркою і назавжди забуде роботу «в дурці», як поганий сон.