Вступити не вдалося ні з першого, ні з п’ятого разу. Мама каже, що їй би вже час думати про інший вуз, і з прозорим натяком розшифровує його абревіатуру – вийти успішно заміж. Але Клава не може відмовитися від своїх планів. Та й іншу роботу шукати ліньки – ця все-таки близько від дому, не треба їздити маршрутками до міста та й надбавка за специфічність закладу непогана. Вона нарікає на несправедливість, почувається страшенно ображеною, потроху злішає і зганяє своє роздратування на хворих. Зарплата, хоч і з надбавкою, справді не хтозна-яка. Але перепадає Клаві й окрім зарплати. Родичі пацієнтів частенько кладуть щось до її глибоченької кишені, яка «завжди напоготові» до презентів. Анну не провідує ніхто. Хіба що двічі забігала завше заклопотана Солоха. Проте Соломія Соломко дуже принципова, нікому нічого не презентує і взагалі вважає, що кишені в декого треба було б позашивати або й ніколи їх не пришивати. От Клава й сердиться.
Звісно ж, резон у її бурчанні є: переломи й обмороження тут не зобов’язані лікувати. Мабуть, Анна – виняток. Але після стресу вона була в такому стані, що її просто мусили перевезти до цієї лікарні. І як довго ще доведеться тут ходити на сеанси психотерапевта й ковтати всілякі мікстури та пігулки, ніхто прогнозувати не береться.
За півгодини та сама Клава, але вже зовсім інакша – кимось умиротворена та щедро обдарована, з веселими бісиками в очах – веде Анну на рентген. Біля дверей ще двоє хворих із медичним супроводом. Одного навіть на візку привезли. Вже перед входом до рентген-кабінету кремезний медбрат узяв його під пахви та ривком поставив на ноги. Ймовірно, ривок був надто сильний, бо чоловік повернувся до свого конвоїра, болісно скривився й ледь не заплакав.
Анну наче струмом ударило. Заховалася за Клавину спину, а коли визирнула з-за неї, того чоловіка вже не було. Побачила його, коли викульгував із кабінету: кругле пласке обличчя бліде, аж зеленкувате, водянисті очі напівзаплющені, поголена голова втиснута у плечі – шиї ніби й немає.
– От бачиш, Тьохо, ніхто тебе в тій страшній кабінці не з’їв. Не такий ти, мабуть, і смачний, як тобі здається. Зате будеш знати тепер, що в макітрі твоїй уже немає жодної тріщини. Зажило, як на собаці, – засміявся медбрат, всаджуючи свого підопічного у візок.
Клава й собі губи в посмішці розтягла, кинулася притьма до колеги, приязно защебетала, неначе брата рідного побачила. Хто б подумав, що годину тому вона аж гарчала від злості.
– Що з тим чоловіком на візку? – запитала Анна, коли вони поверталися до палати.
– Хіба я його доктор? А коли тобі так свербить дізнатися щось про того мачо – чеши до чоловічого відділення та й вивідуй. Тільки попереджаю: діагноз – це лікарська таємниця. Тож ліпше не пхала б ти свого цікавого носа до чужого проса.
– Я ж не про діагноз. Навіщо він мені здався? Просто подумала, чи давно тут той… Тьоха?
– Вона просто подумала… Авжеж, не було більше про що думати… Знаємо ми вас – у голові думалка купи не тримається, а шури-мури такі тут заводять, що куди тим Ромео та Джульєтті. А цього красунчика привезли якраз на Різдво, із синцями, зламаним шнобелем20 і тріснутою макітрою. Нібито гепнувся на льоду біля власної хати. Каток у нього там на подвір’ї чи що? Я тоді якраз чергувала, через те й знаю – Ігорко нарікав, мовляв, і такої ночі спокою не мав, ще й мусив головного викликати, бо той, що привіз розпрекрасного Тьоху, розприндився і вимагав тільки самого Барсаєва. Це справді, мабуть, уперше за всю історію диспансеру, щоб просто у ніч перед Різдвом… Ніби до ранку не можна було почекати. Ясно, що в чувака в голові шарики за ролики заскочили, як і в усіх цих… Але хтось із них себе Наполеоном називає, хтось пророчицею Вангою чи матір’ю Терезою, хтось президентом Америки, а цей убивцею. Буцімто він аж двох людей прикокнув. Щось типу маньки в чоловіка…
– Разом чи по одному? – Анна нібито пожартувала. Їй головне не закричати, не зірватися знову.
– Хіба я на слідака схожа? – знизала плечима Клава. – Каже, що вбив свою «красавіцу-нєвєсту» та її ухажора. Прикинь собі, нєвєста його була кралею писаною, не інакше, як міс Всесвіту, – Клава пирхнула, як хом’ячок. – Уявляєш, цей Квазімодо з тріснутою макітрою перед самим весіллям тупо кокнув королеву краси, наквацьовану косметикою від Мері Кей і втріскану в нього по самі вуха. А от чи разом, чи по одному він її та свого суперника на той бік трави відправив – покрито таємницею. Чого не знаю, того не знаю.