Раптом здалося, що в нічній тиші обізвалася скрипка. Не просто скрипка, а саме «червона панна», яка так довго мовчала і яку вона всі ці роки вже не сподівалася почути. Аж доки не побачила в Ковалицького італійку… Якщо знайшлася скрипка Ніколо Гусетті, отже, й «панна» жива. Де ж ти тепер, стара червона ворожійко? Звідки долинає твій голос? Що ти хочеш розказати?
Ввімкнула світло, дістала з шухляди записник, до якого заносила цитати, що могли згодитися для написання матеріалів. Розгорнула навмання.
«І коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, то я – ніщо».
Усі відвернулися від неї, увесь світ проти неї, і навіть любов покинула її. Отже, й вона – ніщо? Ніщо нікому не потрібне. Нікому. Тепер і справді можна робити зі своїм життям що заманеться. Нікого не цікавить, як вона ним розпорядиться. Ніхто не заплаче, коли його взагалі не стане.
III
Анабель
Життя як перезавантаження
1
Це озеро давно б уже мало померти. Як померли десятки таких озер у довколишніх лісах. На місцях, де колись поміж гущавиною синіли їхні плеса, тепер навіть боліт не знайти – суцільні зарості папороті, чорниць і лохини. А Сомик, як хронічно хвора людина, то, знемагаючи, опускається, припадає до землі й затихає, то знову, вперто хапаючись за підземні джерела та наземні води, оживає, підіймається, хлюпочеться і продовжує тиху, але затяту боротьбу за життя.
Улітку озеро стає зовсім мілким. Тоді крізь тонку прозору плівку води просвічується верхній шар попелясто-сірого сапропелю29, що сягає кількох метрів углиб. Осінні дощі зазвичай дають йому слабку надію на одужання, воно вбирає їх у себе, як цілющу лісову настоянку, огортається туманами й полегшено зітхає. Та справжню радість Сомикові приносить тільки весна. З приходом тепла воно збурунюється талими водами, розливається, затоплює порослий травою суходіл, засвічує поміж очеретинами жовті свічечки латаття і святкує своє чергове відродження. На весняний бенкет до озера злітається розмаїте водоплавне птаство: на водну гладь важкими торпедами падають крижні та чирки-тріскунки, неподалік суходолу поважно походжають цибаті білі чаплі та сірі журавлі, голосним кигиканням розганяють тишу над озером болотні чайки-книги.
Нинішня осінь якась геть не волинська. Дощів випало зовсім мало – ні води в озері, ні грибів у лісі. Та вони й не цікавлять старого Ра. Його стомлене тіло потребує іншої поживи. Приліг за безлистим кущем ліщини й зачаївся. Зранку сюди навідувалося сімейство диких вепрів, але він і не думав виходити зі своєї засідки – не ті вже сили, щоб змагатися з молодою самкою, яка голосно рохкала біля смугастого потомства, погрозливо поглядаючи навсібіч. Ближче до полудня прийшов лось. Зазвичай цей здоровило полюбляє попірнати у воді, але сьогодні він тільки ходив над озером і голосно сурмив: у сохатих розпочався гін, тож самець шукає не так воду, як самку. Враз через галявину промчала оленичка – навіть не наблизилася до води, тривожно повела чутливими вологими ніздрями в бік Ра та й дременула щодуху в хащі. Вовк провів її сумним поглядом і переліг на другий бік. Залишалося чекати хіба на якогось гризуна – вони як навіжені гасали між норами, кваплячись зробити останні осінні запаси: листопад уже добігав кінця, земля вночі вкривалася памороззю й дедалі більше вистигала.
Ра нещодавно повернувся в ці краї. Відчуваючи наближення свого часу, волів зустріти його там, де попрощався зі своєю вовчицею. Колись він був вожаком зграї, одчайдушним і сильним, як батько, й обережним і невловимим, як мати. Завжди біг попереду, й ніхто зі зграї не смів його випередити. Ніхто, крім його подруги. Вона була неймовірно гарною – виділялася серед інших світло-сірою шерстю й особливою граційністю. Любила забігати наперед і пустотливо підскакувати перед його очима, знала, що їй, єдиній у зграї, це дозволено і що він милується нею.
Вони вже підбігали до лігва, коли з-за кущів випірнули троє чоловіків з рушницями в руках. Куля, призначена йому, вбила її – молода самка випередила вожака і прийняла постріл на себе. Зграя розсипалася, а вона так і зосталася лежати на місці. Мисливці не забирали здобич – знали, що він повернеться до неї, і чекали. Ра прийшов уночі, підкрався так тихо, що жодна травинка не ворухнулася. Він відтягнув свою вовчицю до лігва, яке стало її могилою. Повернувся до місця вбивства, щоб помститися, та мисливці вже самі йшли йому назустріч – по сліду від мертвого тіла подруги на лісовому гумусі. Три постріли пролунали водночас, але жоден не зачепив Ра. Чоловіки страшенно нервували. Вони не могли втямити, куди поділося тіло вовчиці й відчували моторошний, містичний страх перед вожаком. Заповзялися вистежити й застрелити його. Повторювали облаву за день, за два, за тиждень. Він перебрався на іншу територію. А тепер повернувся. Вже нічого було боятися – його життя добігало кінця, та й убивці його коханої давно не з’являлися в цьому лісі.
29
Сапропель – мул, колоїдальні відходи, що утворюються на дні річок та озер унаслідок перегнивання решток рослин і тварин.