Вона приїхала у Староліси два з половиною місяці тому, в середині вересня. Голова сільради, ставна смаглява молодиця з густими чорними кущистими бровами, у бежевому светрі в облипку та розстебнутому «леопардовому» піджаку, поглянула на неї, як на причинну. Пані хоче купити стару хату? То не проблема – у селі десятків два порожніх, є навіть безхозні. Одні господарі розлетілися світами й невідомо, чи згадають колись про рідні пенати, інші перебралися до засвітів і вже напевно ніколи не повернуться.
– То ви до нас назовсім чи як?
– Чи як, – відповіла ухильно.
– А-а-а, – розчаровано протягла молодиця. – Бо якби назовсім, якби надумали тут у нас осісти та ще й чимось корисним зайнятися, фермерством чи якимось підприємництвом, відкрили б, скажімо, майстерню із лозоплетіння, бо чого-чого, а лози в нас вистачає, чи швацьку справу розпочали, то ми б вам і безоплатно житло надали, а там, дивись, і свій будинок збудувати можна. А так…
Голова, яку в селі вперто називали старостою, вочевидь, агітувала прибулу заповнити одну з тих ніш, які тут давно спорожніли. Анабель добре знала, що колись у Старолісах були і швацька майстерня, і цех народних промислів, що належав лісгоспу, а в ньому з лози не тільки кошики плели. Мусила розчарувати сільську правительку: вона не по тому.
Оглянула всі порожні хати й вибрала ту, що була один в один такою, як її рідна, що стояла колись на хуторі. Сіни, кухня, світлиця та ванькирчик30 – таке саме планування і розташування. Обидва будинки, здається, навіть ті самі майстри й того самого року зводили. У цьому мешкала її однокласниця Оксана Троць. Сусіди розповіли, що подалася Ксенька з дітьми аж до Америки, разом з іншими «віруючими» – коли у дев’яностих роках відкрили кордони, багато протестантів, яких за радянської влади особливо притискали, вирушили шукати щастя за океаном, де компактно жили їхні громади. Відтоді хата й стоїть пусткою.
Купила Анабель свій дерев’яний «палацик» – смішно сказати! – за ціною меблевої стінки. Вочевидь, ринок старої нерухомості в селі завмер на позначці «зеро» та не збирався зрушуватися з місця. Знову і, здається, навіть іще більше здивувала сільську керівницю, коли повідомила, що житиме не тут, хоче перенести своє придбання в інше місце – на колишній хутір під лісом. Де в селі можна знайти майстрів, які б це зробили?
– Пошукайте у Польщі або в Німеччині, чи в Італії, чи в Іспанії, – гірко всміхнулася голова сільради. – Що? Далеко? Ні, шановна, це ще не далеко. Он чули, де ваша однокласниця прижилася? В Америці. А дехто опинився в Австралії та навіть в Африці. Де тільки наших поліщуків тепер немає! Де потрібні роботящі руки – там і вони. Але не переймайтеся, знайдемо і в наших краях дві пари майстровитих рук для ваших княжих хоромів. У Гайовому є дід Іван Лесь із сином Петром. Так би мовити, останні з могікан. А ви чого ж так близенько до лісу бажаєте оселитися? Легені, може, слабі? Лікарі сосниною порадили дихати? Приїжджав до нас влітку один такий хворий, казав, наш ліс помічніший за курорти заграничні. І головне, грошей великих не треба.
А була ще інша історія. Прибула до нас навесні на фурманці молода пара з двома дітьми. Подружжя чемне таке, ввічливе, інтелігентне, але ніби із сімнадцятого чи вісімнадцятого століття на машині часу телепортувалося: у полотняному одязі, в солом’яних брилях, із довгим волоссям – що вона, що він. Змайстрували собі таку-сяку халабуду біля Лосиного урочища – з дерева, соломи та глини, відгородили її від лісу високим парканом із загострених палиць і оголосили це їхньою приватною територією, екопоселенням, у якому вони мають намір прожити решту свого життя. Мовляв, набридли міські джунглі із залізобетонними коробками, хімічна їжа, асфальт, машини та всі інші блага цивілізації.
Наші сільські посміювалися та все чекали, коли прибульців комарі з лісу виженуть. Але ті припаслися якимись мазями та спреями, що хоч і продукти цивілізації, але допомагали їм протистояти кровососам і триматися на лоні первозданної природи. Він гончарував, усе в глині сидів, а вона обмінювала в селі його горщики та макітри на продукти. А ще ті диваки-екопоселенці збирали гриби та ягоди. За літо натішилися, відвели замучені прогресом душеньки. А як задощило на осінь і почалася моква поліська, та сохатий кілька разів погрозливо просурмив під халабудою і нагадав, хто в лісі господар, та рись прокралася і подушила кроликів у клітці, та комісія з району навідалася й обіцяла просунутих батьків до суду подати, що дітей до школи не пускають, відлюдьками їх ростять… Словом, восени зібралися вони, запрягли свого коника у фурманку, повантажили на неї пожитки, горщики та макітерки недопродані та й тільки їх і бачили.