Сьомого дня потому, як випав сніг, з’явився вовк. Під час лижної вилазки Анабель побачила його сліди метрів за п’ятдесят від обійстя. Спочатку подумала, що то чийсь пес прибігав із села та кружляв навколо хутора. Коли ж придивилася до єдиного акуратного рівного ланцюжка на снігу, зрозуміла – вовк. Лише він ступає так: праву задню ногу ставить у слід від лівої передньої, а ліву задню – у відбиток правої передньої, пальці притискає до ступні, а не розчепірює, як собака, кігті спрямовані досередини ланцюжка. Сліди глибокі, але ще не затверділі на морозі. Що він тут міг шукати? Біля хати немає не те що хліва з худобою, а й клітки з кроликами, тож поживитися нічим. Лука колись казав, що первісна пам’ять часто приводить вагітну вовчицю народжувати на те місце, де вона сама народилися. Але ж не тільки вовчиці мають первісну пам’ять. Що як цей самітник – той самий Равлик, вовкособ, який з’явився на світ біля хутора і провів разом з Анабель один із перших своїх днів життя? От і згадалося на старість, от і тягне його сюди.
Наступного ранку вгледіла сліди вже на подвір’ї. Вовк сидів неподалік хати, за яблунею з годівницею для пташок. Сидів і, вочевидь, дивився на вікно. Чомусь була переконана, що це справді той старий бідолаха, надибаний восени біля озера, він же й Равлик – одне іншому не заважає. Цікаво, чому вовк став ізгоєм – зграя вигнала чи він сам її покинув? Хто їх збагне, ті вовчі закони? Тут із людськими б розібратися. Та хай там як, одному звірові вижити важко, особливо старому й особливо взимку. Чомусь дуже захотілося, щоб цей самітник дожив до весни. І щоб тієї миті, коли на озері спалахне човен (її човен!), сидів на березі та проводжав його поглядом. Якщо вовк – це справді дух одвічної стихії, то кращого свідка її самотнього відходу в засвіти й не знайти.
Опівдні Анабель прихопила наплічника й подалася на лижах до колишньої колгоспної ферми, що її викупив Омелян Сорочук, брат її однокласника Демка. Демко колись, ще у класі восьмому, упадав за нею, й Омелян, старший від нього на три роки, про це знав. Ба більше, якось навіть спробував звести Демка з його неприступною пасією. Це було у травні. Хлопці прийшли на звітний шкільний концерт з оберемком ясмину, який заповнив ароматом усю залу сільського будинку культури. Чомусь одразу після виступу Анабель вручити його брати Сорочуки посоромилися, зачекали на неї біля дверей. Маленький веснянкуватий Демко мовчки тицьнув їй букета (мабуть, це була братова ідея) і спалахнув як маків цвіт, а незграбний бугайкуватий Омелян, який за останній рік витягнувся, мов тичка, тож не вміщався довгими руками в короткі рукави піджака, запропонував піднести скрипку та провести скрипальку до хутора. Анабель сказала, що в чужі руки скрипку не дає, дорогу додому сама знає, а ясмин у них на хуторі також цвіте. Залицяння братів Сорочуків закінчилася нічим. Демко згодом перекинув свою закоханість на іншу однокласницю, Риту Савицьку, з якою вони побралися зразу після школи й тепер у Львові виховують двох онуків. Цікаво, чи згадав Омелян про це, коли побачив Анабель у селі? Хоча навіщо йому, солідному та безбідному чоловікові, геть не схожому на колишнього довготелесого парубійка, про це пам’ятати?
Під час розпаду колгоспу Омелян був бригадиром, мав доступ до купівлі-продажу де-юре колективної, а де-факто вже начебто нічийної власності, тож спритно приватизував добротний, порівняно нещодавно змурований корівник і став одним із перших у районі фермерів. Фермерство – справа не з легких, миттєвих шалених прибутків не дає, а клопотів вимагає великих. Бо ж бидло33 потребує не тільки догляду, а й кормів, а отже, мусово брати ще й землю, на якій треба їх вирощувати, та сінокіс. Тож Сорочук узявся підшукувати щось вигідніше. Оскільки останнім часом вигідно стало деревиною торгувати, то він – також одним з перших – відкрив тартак і дві лісопильні.
Минулого разу Омелян, намагаючись вигідно подати себе, вужем перед Анабель звивався. Пропонував то екологічно чисту вирізку (їй’бо, ні грама преміксів), то якесь особливе масло, яке лише сам споживає та начальству до міста доправляє, припрошував частіше заходити. Похвалився будинком за польським проектом і новеньким «мерсом», навіть пропонував підвезти ним до хутора. Тепер же чогось скривився як середа на п’ятницю.
– Кістки та потрухи? А то шо за холєра!? Ниньки всім тільки кістки та кишки подавай! Справді збіднів народ чи прикидається, а сам грошвою старі панчохи набиває? У моєму маркеті в городі розхапали все дешеве, як за совєтів ковбасу по руб сорок. А мнясо куди маю подіти? Мо’, псам на подарки розділити і ще й на талєрочки розкласти? «Їжте, їжте, пане собацюню, бо все їдно пропаде, а воно ж таке смачненьке та свіженьке, ще вчора мукало та рохкало». Годуєш, годуєш теє бидло, доглядаєш, догоджаєш, сну не бачиш, рук не чуєш, спину ламаєш, а потім де хоч, там подінь. Приїдуть заготовітєлі з області, тицьнуть по копійці за кіло, в місті втридорога продадуть, а ти тішся, дурний Омельку. Нє, я не дурний. А дідька лисого! Збуду це ненажерливе рогате стадо, відкрию ще зо три лісопильні та й буду собі походжати – руки в брюки, кум королю і сват міністру. Лісу на моє з жінкою життя ще вистачить, а після нас – хоч потоп. То на хату, знацця, аліганцькій пані Баскаль «зелененьких» вистачило, а на нормальне мнясо – ніц нема. Ну й кісток і потрухів у мене тоже нема – усе в город відправили, а там уже спродали. Навідайся завтра – мо’, щось зоставлю, знакомі все-таки.