— Але нащо ти взагалі намагалася це зробити? — спитала я.
Сілке закліпала. Її посмішка згасла.
— Тобто?
Я нетерпеливо похитала головою й вийшла з черги, потягнувши її за собою, щоби опинитися подалі від жінки, яка стояла за мною. Мені зовсім не хотілося, щоб нашу розмову потім переповіли Ґреті.
Ми відійшли на три фути, загубившись у натовпі, і лише тоді я просичала:
— Нащо ти взагалі мене шукала? Якщо ти й досі полюєш на винагороду, то мусиш знати, що я не зможу тобі заплатити… — Шлунок скрутило від самої думки про це. — Горст і Марина мені більше не повірять. Жодному моєму слову.
Коли Сілке почула перші мої слова, обличчя її пополотніло. А відтак вона звузила очі.
— Ти що, і справді так вважаєш?
Ну, може, я вже й не була драконом, але це зовсім не означало, що я стала геть жалюгідною… і було б просто дурістю вивалитися горіписок перед хижаком, підставивши йому вразливе черевце. Тому я випнула щелепу й промовчала.
— Хай там звідки ти з’явилася, Авантюрино… — мовила Сілке. — Я вважаю, що велося там у вас дуже химерно. Бо я не стверджую, що гроші не мають ваги, але, до твого відома, є ще така річ, як дружба…
Я зіщулилася. Глянула на неї нашорошено, примруживши очі й притискаючи до себе Третин кошик.
Я не потребувала жодного пояснення — бо й так розуміла: я більше не подруга Сілке після того, що сталося в «Шоколадному серці», після того, як власноруч зруйнувала весь її хитромудрий план із листівкою. Якщо вона вистежила мене виключно для того, щоб про це мене сповістити, то просто змарнувала час.
Мені не потрібні були друзі-люди. Мені ніхто не був потрібен.
Вона глянула на мене й зітхнула.
— Ти що, і справді намагаєшся зараз мене переконати в тому, що краще будеш покоївкою, ніж підмайстринею шоколатьє?
Оце вже було надто дурне запитання, щоб на нього відповідати.
— До речі, а скільки вона тобі платить? — поцікавилася Сілке. — Узагалі хоч щось дає? Адже з тих чуток, що доходили до мене, вона всім своїм подружкам триндить, яка розумниця: знайшла дурнувату селючку, яка їй прислуговує й виконує всю брудну роботу задарма.
Я стиснула зуби, але нічого не відповіла.
— Чудово! — Сілке скинула руки. — Здаюся! Вочевидь, твоє життя і справді склалося якнайкраще. Нацурковувати підлогу — це, либонь, те, для чого ти народилася. Та хіба ж той смак шоколаду взагалі комусь до шмиги?
Вона схилила голову, очі в неї блищали.
— А щодо тієї винагороди, що ти мені її пообіцяла кілька днів тому…
Я розтиснула зуби, та винятково для того, щоб процідити:
— У мене немає грошей, щоб заплатити тобі.
— Знаю, — мовила Сілке задоволено. — Отже, натомість ти дещо для мене зробиш, еге ж?
Вона тицьнула великим пальцем кудись собі за плече.
— Ходімо зі мною. Це забере всього п’ять хвилин, тож твоя нова пані навіть не помітить. Вона там увихається перед кузиною лорд-мера, так підлещується, що куди там. Я бачила, як вони простують до найкрутішої чайної в цьому районі, тому її не буде ще принаймні півгодини. Це твій шанс повернути мені борг, а потім ти вже цілком і повністю належатимеш їй.
Я вагалася. Сілке достеменно щось замислила.
— Ходімо! — Сілке ще на крок відступила, запрошуючи мене за собою. — Ти що, і справді хочеш, щоб я домагалася повернення боргу щоразу, як вона відряджатиме тебе на базар!? Це ж твій шанс мене позбутися! Ти ніколи більше мене не побачиш — і я ніколи не нагадаю тобі про те, як ти була підмайстринею. Це ж саме те, чого ти прагнеш. Еге ж?
Шлунок мені скрутив раптовий біль, і я хутко схилила голову, щоб виразом обличчя не виказати себе.
— Чудово! — мовила я суворо. Відтак перехопила кошик і рушила за Сілке, понуривши голову та притлумивши емоції, поки ми проштовхувалися крізь юрбу.
Я так намагалася нічого не відчувати й ні про що не думати, що навіть не одразу збагнула, що Сілке зупинилася. Я зашпорталася й теж завмерла за два кроки від неї, а тоді помітила лукаву посмішку на її обличчі, і серце в мене зайшлося.
Ми вийшли з базару, позаду лишився останній дерев’яний рундук, і тепер ми стояли неподалік від кам’яного фонтана зі статуєю посередині. Обхопивши себе руками за плечі, я звела голову й роззирнулася, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Натовп порідшав, але тут також було чимало людей. За десять футів від себе я побачила пічку, у якій готували гарячі крепи.[13] Пахощі цукру, полуничного джему й бананів наповнювали зимне повітря. Голуби дзьобали щось на яскравій бруківці, туркотіли, підбираючи крихти. Люди сиділи по одному й групками на широкому кам’яному парапеті фонтана, ласували смаколиками…
13
Крепи — тонкі млинці круглої форми, які готують із пшеничного борошна, молока, цукру та яєць. Зазвичай крепи подають на десерт із вареннями, солодкими соусами й сиропами.