— Навіть мови бути не може, щоб ви сам-один лишалися тут на цілі вакації, — додала баронеса.
Спадкоємець уже й сам зрозумів, що його спротив марний. Він перестав вириватися, кинув повний відчаю погляд на вхід до підвалу й тужливо озирнувся. На якусь мить очі Олелька Пихача зустрілися з Михасевими очима. Можливо, Михасеві здалося, але в очах Олелька було благання.
Згодом лімузин з родиною Пихачів завернув за ріг вулиці і помчав до летовища.
— От і добре, — сказав Михась, — їх не буде аж два тижні, й оте страховисько за цей час здохне з голоду.
— Так йому й треба, тому драконожеру! — підтримав його Хома.
Дивно, але з того часу брати Вербицькі раптом втратили апетит. Щойно мама поставила перед Михасем тарілку з рум’яною смаженою рибою й паруючим пюре, прикрашеним життєрадісною петрушкою, як хлопець виразно відчув: там, унизу, в підвалі, голодує покинутий хижак… і відклав виделку.
Навіть такий ненажера, як Хома, і той відвертав морду від миски з салатом.
— Чому ви нічого не їсте? Може, захворіли? Застудилися? — захвилювалася мама й турботливо торкалася Михасевого чола і драконового носа.
Однак це була не хвороба.
На другий день, десь уже під вечір, до них раптом крізь усі поверхи долинуло моторошно-жалісливе виття, сповнене голодного жаху.
— В когось так страхітливо виють водопровідні крани, — зауважила мама. — Як можна таке терпіти? Треба негайно викликати сантехніка.
Тієї ночі ніяк не щастило заснути обом братам Вербицьким. Михась лежав, дивився в темряву і чув, як у нього під ліжком перевертається з боку на бік грушевий дракон, бо тому теж не спалося. Проте згодом хлопець усе ж задрімав і йому наснилося, ніби це Хома гине від голоду в сирому темному підвалі. Фруктовий дракон зовсім утратив сили. Він лежав на кам’яній долівці й хрипко шепотів:
— Сосиску… одну… маленьку… півкотлетки…
«Як це? — здивувався у сні хлопець. Хома ж не їсть м’яса?» І зненацька прокинувся, мовби хтось його штовхнув.
Вдома було темно й тихо, лише неголосно цокав годинник. З-під ліжка теж не чулося ніяких звуків — мабуть, Хома міцно спав. Михась обережно виліз з-під ковдри й подався на кухню. «Чомусь мені здавалося, ніби в нас набагато більше м’ясних продуктів залишилося з вечері? Десь тут мав бути чималенький шмат любительської ковбаси? Де ж мама його поділа? Ну добре, вистачить сосисок і оцих котлет».
Хлопчик вкинув усе в паперову торбинку і, взувши чоботи й накинувши куртку просто на піжаму, вийшов на сходовий майданчик. Дуже важливо було зачинити вхідні двері так обережно, щоб не клацнув замок.
Почувався жахливо, адже розумів, що зраджує свого брата — грушевого дракона. Він знав, що для Хоми загибель хижака — це реальна можливість позбутися смертельної небезпеки, але якесь незрозуміле почуття штовхало Михася до такого нерозважливого вчинку.
За будинком панував суцільний морок, бо світло ліхтарів сюди не потрапляло. Хлопець навпомацки просувався вперед, сварячи себе за те, що не захопив ліхтарика.
«Ну ось, здається, вентиляція має бути десь тут», — він простяг руку, обмацуючи стіну, й раптом торкнувся чогось живого, рухливого й гарячого.
«ВСЕ! КІНЕЦЬ! ВІН ВИБРАВСЯ З ПІДВАЛУ!» — миттю збагнув хлопець, відчайдушно закричав, сахнувся, підсковзнувся і впав у сніг. Хтось так само важко гепнув поруч, з переляку оглушливо зойкнувши: «Хо!».
Вогняне пасмо, що яскраво спалахнуло вгорі, освітило все навкруги: біля підвального душника поруч з Михасем на снігу сидів Хома, міцно притискаючи до грудей здоровезний шмат любительської ковбаси.
14. Вуркóта
Спайк доволі швидко навчився впізнавати Михася й Хому за запахом. Тепер, щойно вони з’являлися поблизу, з чорної діри починав линути радісний вуркіт і з’являвся товстий сірий ніс, що заповзято втягував м’ясні пахощі.
Ну й жер той хижак! Сосиски й ковбаса, риба й смажені кури, котлети й сало миттю зникали у вентиляційному отворі. Невдовзі стало зрозуміло, що родині Вербицьких з її не надто розкішними статками ніяк не прогодувати ненажерливе чудовисько.
Михась, навіть навідуючи дідуся, поцупив у нього шматок шинки з холодильника. Звісно, дідусеві все одно не можна жирного, і старий охоче віддав би той делікатес онукові, якби він попросив, але хлопець так уже звик до пограбувань власних домашних м’ясних запасів, що навіть не замислився, засунувши в кишеню шинку.
Одяг хлопця тепер постійно вкривали масні плями, хоча сам він уже почав забувати смак котлет — усе більш-менш м’ясне діставалося Спайкові.
Якось увечері Хома зазирнув до холодильника і злякано пробурмотів:
— Овочевий суп, сирники, кефір. Жодного шматочка м’яса. Чим же Спайк завтра снідатиме?!
Михась теж про це думав і раптом згадав:
— Бансай! Ми згодуємо йому мій бансай!
— А це що таке? Воно не кусюче?
— Та ти що, Хомо! Бансай — рослина. Японська. Це зовсім маленьке дерево, яке росте в звичайному квітковому вазоні.
— Не бреши. Дерева в горщиках не ростуть.
— Бансай росте. Уявляєш, воно крихітне, але це справжнє дерево зі стовбуром і кроною, таке, ніби його привіз Ґулівер з Країни ліліпутів, — пояснив хлопець.
— Та не їстиме Спайк твого бансаю! — обурено вигукнув Хома. — Ти ж знаєш, він рослини не вживає! Я тут якось йому морквяні котлети приніс, думав, може, не помітить різниці і проковтне. Та він викинув їх з душника, ще й образився. А ти кажеш: бансай, бансай!
— Ти не розумієш, бансай — дуже дорога рослина. Я аж два роки збирав гроші, щоб його придбати, але тепер на ці гроші ми купимо харчі для хижака. А бансай я потім. колись. — Ботанік засмучено зітхнув.
І справді, хтось збирає гроші на велосипед, хтось — на ноутбук, а Михасеві страшенно кортіло мати японську диво-рослину. Два роки усі свої кишенькові гроші він складав у глиняну свинку-скарбничку. І ось тепер. Гуп! — розлетілися на всі боки глиняні скалки і на підлозі лишилася купка паперових купюр і металевих гривень.
Михасевого бансаю вистачило аж на чотири дні.
А потім гроші скінчилися і годувальники знову засмутились.
«Хоч би швидше Олелько вернувся з тих своїх тропічних островів», — міркував Михась.
Однак за всіма розрахунками Пихачі повернуться не раніше, ніж за тиждень.
На другий день Михась з Хомою похнюплено тюпали з крамниці — грошей вистачило тільки на кілограм ліверної ковбаси, а це Спайкові хіба на один зуб.
Брати Вербицькі пірнули в темну пащеку підземного переходу.
Там, під землею, у млявому світлі ліхтарів, під стінкою притулилося кілька кіосків. Аж раптом тишу прорізала прегарна сумна мелодія, що луною покотилася підземними переходами. Звернувши за ріг, Михась із Хомою побачили хлопця зі скрипкою. Біля його ніг лежав розкритий футляр з монетами і паперовими купюрами.
Хома витріщився на ті скарби.
— Оце так! Звідки цей хлопець здобув таку силу-силенну грошей? Може, він синок Білла Гейтса?
— Хіба ти не бачиш? Він їх заробляє. Такі люди називаються «вуличні музики». Ті, кому подобається його гра, із вдячності дають трохи грошей. Тобі подобається? Мені також, — Михась підійшов до футляра і поклав туди останні двадцять п’ять копійок.
Решту дороги Хома про щось зосереджено міркував, а тоді, вже вдома, раптом виголосив:
— Я знаю, де взяти гроші, щоб прогодувати Спайка! Ми станемо вуличними музиками! Назбираємо собі купу грошей! І не лише того ненажеру прогодуємо, а й самі гайнемо на Мальдіви! А що? Візьмемо маму, тата, Котьку… Хоча є одне найважливіше питання: чи смакуватимуть мені мальдівські фрукти?
— От маячня! Отямся, Хомо! — усміхнувся Михась. — Щоб таким чином заробляти гроші, треба вміти класно грати хоч на якомусь музичному інструменті. Ти вмієш?
— Я співаю, — гордовито витяг свою лускату шию Хома. — Я легко переспіваю будь-який підсилювач. Не віриш? От послухай.