Згодом. Ранок 16 травня
Збережи, Боже, мою свідомість, бо я відчуваю, що втрачаю її. Безпека і впевненість у безпеці вже в минулому. Відтоді як я живу тут, мене підтримує одна лише надія на те, що я не збожеволію, якщо, звісно, вже не збожеволів. Якщо я ще при здоровому глузді, то, звісно, божевіллям є думати, що із всього того паскудства, яке оточує мене в цьому ненависному місці, граф є найменш страшним, та ще й єдиною людиною, від якої я можу очікувати порятунку, але лише доти, доки я потрібен для здійснення його задуму. Але так воно і є. Господи Всемогутній! Боже милостивий, дай мені сили держати себе в руках, в іншому разі я точно збожеволію. Я хочу пролити світло на нові обставини, які спантеличують мене. Аж дотепер я не знав напевно, що Шекспір мав на увазі, змусивши Гамлета кинути: «Мої таблетки! Скоріш неси мої таблетки!», «ця зустріч, яку я перервав»[3] тощо. Зараз у мене таке відчуття, що я втрачаю розум, бо відчув таке потрясіння, яке не могло не вплинути на мою свідомість. Аби прийти до тями, я знову беруся до щоденника. Звичка ретельно заносити записи до нього має допомогти мені заспокоїтися.
Таємниче попередження графа лякає мене. Воно лякає мене ще більше не тоді, коли я думаю про нього, а коли згадую про те, що в майбутньому він матиме страшну владу наді мною, бо я боятимусь брати під сумнів його слова!
Зробивши записи в своєму щоденнику, я, на щастя, поклав його і ручку в кишеню і відчув, що мене хилить на сон. Я пам’ятав застереження графа, але відчував насолоду у непокорі йому. Бажання заснути дедалі зростало, а разом із ним зростав і опір, який був передвісником сну. Місячне сяйво заливало м’яким світлом усе навколо, а безкраї простори за вікном давали відчуття свободи, яке освіжало мене. Я вирішив цієї ночі не вертатися у свої похмурі кімнати і спати тут, де за старих часів дами сиділи, співали і жили солодким життям, доки в їхніх ніжних душах не поселявся смуток за чоловіками, яких забирали безжальні війни. Я посунув диван із кутка, де він стояв так, щоб лежачи споглядати чудові краєвиди на заході й півдні, й, не думаючи і не турбуючись про пилюку, приготувався заснути. Мені здається, я справді заснув. Я сподіваюся на це, але мені страшно, бо все, що сталося згодом, було жахливо реальним, настільки реальним, що навіть зараз, сидячи у себе в спальні, залитій вранішнім сонячним світлом, я взагалі не можу повірити, що все це мені не наснилося.
Я був не сам. Кімната була та сама, анічогісінько не змінилося в ній відтоді, як я увійшов до неї. Я бачив вкриту порохом підлогу, освітлену яскравим місячним сяйвом, зі своїми слідами на ній. Навпроти мене у місячному сяйві стояли три молоді жінки; судячи з їхнього одягу і з манер, то були леді. Гадаю, що я побачив їх крізь сон; вони не відкидали тіні. Наблизившись до мене, вони якийсь час стояли і дивилися на мене, а потім заходилися пошепки перемовлятися між собою. У двох із них було темне волосся й орлині носи, як у графа, і величезні темні очі з пронизливим поглядом; у темряві на тлі жовтавого місячного сяйва вони здавалися червоними. У третьої було настільки світле, наскільки це взагалі можливо, густе золотисте волосся й очі, наче якісь прозорі сапфіри. Мені здалося, що я вже десь бачив її раніше, і бачив уві сні, але де й коли, не знаю. У всіх трьох були сліпучі білі зуби, які блищали мов перлини, і яскраво-червоні, наче рубіни, чуттєві вуста. Але в них було щось таке, що змушувало мене відчути занепокоєння і водночас палке бажання, змішане зі страхом. Цієї миті в моєму серці спалахнуло якесь пожадання: мені закортіло, щоб вони кинулися цілувати мене тими своїми червоними вустами. Напевно, негоже записувати такі подробиці, бо колись це може навернутися на очі Міні і ще, чого доброго, завдасть їй болю, але це була правда, і тут нічого не вдієш. Про щось стиха погомонівши між собою, вони раптом залилися сміхом, і то таким чистим і переливчастим, як не засміється ніхто в світі. Я відчув блаженство, схоже на те, яке з’являється, коли, бува, втамуєш нестерпну спрагу. Білявка грайливо похитала голівкою, а інші заходилися під’юджувати її.
Одна сказала:
— Нумо! Ти перша, а ми — за тобою. Починай-но.
А друга додала:
— Він молодий і дужий. Тут поцілунків вистачить на всіх.
Я лежав нерухомо, дивлячись на них із-під вій і з нестерпним болем очікуючи на втіху. Білява дівчина наблизилася до мене і нахилилася так низько, що я відчув її подих. Він був одночасно і солодким, як мед (це лоскотало мені нерви, як і її голос), і дуже-дуже огидним — бридким, як запах крові.
Я боявся розплющити очі й далі спостерігав за ними з-під вій. Дівчина опустилася навколішки, нахилилася до мене, вигинаючи шию і облизуючись, як тварина, і подивилася з відвертою хтивістю, водночас хвилюючою й відразливою. Наскільки я бачив у місячному сяйві, її криваво-червоні вуста і червоний кінчик язика, яким вона облизувала гострі білі зуби, блищали, вкриті слиною. Чимраз ближче до мене схилялася її голова, її губи оминули мій рот і підборіддя та поповзли до горла. Потім вона завмерла, прицмокуючи і облизуючи зуби і вуста, і я відчув гарячий подих на своїй шиї. І ось мені залоскотало шкіру шиї, як, бува, часом хтось ледь-ледь торкається її. Я відчув, як її ніжні вуста припали до моєї надчутливої шкіри, а за хвилю два гострі ікла мало не вп’ялися в неї, проте білявка лише торкнулася ними шкіри і завмерла. Я закотив очі в солодкому екстазі, а серце моє калатало в очікуванні.
3
Насправді фразу взято з вистави за участю відомого англійського актора Генрі Ірвінґа — у п’єсі Шекспіра такого тексту немає. На думку дослідників, вона яскраво відбиває той стан жаху, в якому опинився герой.