Між шхуною і портом був розташований великий плаский риф, через який постраждало чимало хороших кораблів; через вітер, що дув з надзвичайною силою, у шхуни не було жодної можливості досягти входу в гавань.
Прийшов час найвищої точки припливу, хвилі були такі високі, що під ними геть ховалася берегова мілина, а шхуна мчала на всіх вітрилах із надзвичайною швидкістю, як сказав один бувалий моряк: «Кудись вона таки причалить, нехай навіть і в пеклі». Потім знову опустився туман, ще густіший, ніж раніше. Він являв собою масу пронизливої вологи, яка, здавалося, вкривала все навколо сірим покровом, залишаючи лише можливість чути. Чути, як гуркотить буря, як гримить грім; рокіт могутнього прибою долинав крізь вологе забуття навіть гучніше, ніж раніше. Промені прожектора були спрямовані на вхід у гавань повз східний мол, туди, де от-от мала статися кораблетроща, і люди чекали на неї, затамувавши подих.
Раптом вітер повернув на північний схід, розсіявши своїм різким поривом залишки морського туману. І тоді, хай як це дивно, між молами з’явилася дивна шхуна, і перевалюючись із хвилі на хвилю з шаленою швидкістю, на всіх вітрилах, підхоплена дужим вітром, влетіла в гавань. Прожектор яскраво освітив її, і тоді всі спостерігачі здригнулися, бо до штурвалу був прив’язаний труп, голова якого метлялася то в один бік, то в другий, залежно від того, куди хилило корабель. На палубі більш нікого не було видно.
Усіх охопив жах, бо здавалося, що корабель дивом дістався гавані, керований рукою мертвої людини! Однак події розгорталися значно швидше, ніж можливо описати словами. Шхуна без зупинки пронеслася через гавань і врізалася у гору піску і гравію, намиту багатьма приливами і штормами, у південно-східному куті молу, розташовану під скелею Іст-Кліф. Тутешні мешканці називають цю місцину Тейт-Гіл Пірс.
Звісно, коли корабель викинуло на купу піску, це викликало значний струс. Всі бруси, мотузки і снасті були пошкоджені, а деякі верхні попадали вниз. Але найдивнішим було те, що тільки-но судно торкнулося берега, як на палубу звідкись знизу вискочив величезний собака і кулею рвонув уперед, зістрибнувши з носової переділки корабля у пісок.
Він кинувся просто до крутої скелі, де церковний цвинтар нависає над алеєю до Іст-Кліф, так круто, що деякі пласкі надгробки, або «труфстінс», як їх тут, у Вітбі, називають на місцевому діалекті, у дійсності мали би міститися вище, і де опорна скеля обвалилася, і зник у темряві, яка здавалося ще непрогляднішою поза променями прожектора.
Це сталося тоді, коли на Тейт-Гіл Пірс нікого не було, бо всі люди, будинки яких стояли поблизу, були або у ліжку, або на інших високих точках. Таким чином береговий сторож, який чергував на східному боці гавані, одразу ж спустився і побіг до малого молу, і був першою людиною, що ступила на корабель. Люди, що працювали з пошуковим прожектором, прочесали вхід у гавань і, нічого не побачивши там, спрямували світло на покинуте командою судно й утримували промінь на ньому. Береговий сторож підбіг до корми шхуни, нахилився, придивляючись до штурвалу. Але відразу ж сахнувся назад, раптово вражений чимось. Ця обставина збудила загальний інтерес, і цілий натовп народу рвонув туди.
Від скелі Вест-Кліф через міст Дроу-Бридж до Тейт-Гіл Піср була відстань чимала, але ваш кореспондент — бігун нівроку, тож я прибіг набагато швидше за решту натовпу. Хай там як, коли я з’явився на молі, там уже зібрався ціла юрма, якій береговий сторож і поліція не дозволили піднятися на борт. Завдяки люб’язності головного човнового мені як кореспонденту і ще маленькій групі людей, яка вже бачила мертвого моряка, прив’язаного до штурвала, було дозволено ступити на палубу.
Немає нічого дивного в тому, що береговий сторож був уражений або навіть наляканий, бо побачити таке вдається нечасто. Людина була прив’язана за руки до спиці штурвала, причому руки були прив’язані одна над одною. Між тильним боком руки і деревом вставили хрест, а чотки, до яких кріпився хрест, були обмотані навколо зап’ястків і штурвала, і все це разом було зв’язане мотузкою. Можливо, цей бідолашний раніше сидів, але вітрила, що їх шарпав вітер, вочевидь, розбили штурвал, і тоді його почало кидати з боку в бік, і мотузки, якими він був прив’язаний, врізалися у плоть до самих кісток.
Усе побачене ретельно занотували, і доктор Дж. М. Каффін, 33 років, з Іст-Еліота, який прибув одразу ж після мене, після огляду заявив, що ця людина померла щонайменше два дні тому.
В кишенях небіжчика не було нічого, крім міцно закупореної пляшки з маленьким згортком паперу всередині, який виявився додатком до корабельного журналу.