Завіса.
КАРТИНАЗ
Палай.
ЯВА І
/
Жезніцький і Яворський.
Жезніцький. Ну, як же пан живе в малжоистві 33? Шлюб є присмака, кажуть, до життя!
Яворський. Не вір, мій пане! Шлюб є така присмака, після котрої потеряєш смак до самого життя!
Жезніцький. О, коли б панові досталася Кася в жони, то, певно, він не те б сказав?
Яворський. Нехай боронить бог! Від старої Качин-ської — я тікаю в двір, а молода — сама б сюди тікала, бо тут кавалерів, як горобців у старій стрісі.
Жезніцький. То пан кобіт 34 зна дуже добре.
Яворський. О пане! Надивився при дворах, бо я тут з молодощів.
Жезніцький. То нащо ж пан женився?
Я в о р с ь К й й. А, пане, я женився з рощотом: пані Качинська — кобіта літня, її кавалери вже обминають, як хлоп порожню корчму, то я собі маю святий спокій, бо моя пані упада тільки за мною.
Жезніцьки й. Але то нудно!
Яворський. Зате безпечно.
Ж е з н і ц ь к и й. То в кавалерськім стані, як я бачу, найбезпечніше.
Яворський. Так... Кобіти люблять всі мужчин тілько у кавалерськім стані, бо для кобіти кожний кавалер є, пане, сирота, котрого треба жаліть і ласкаво йому у вічі заглядать.
Жезніцький. А після шлюбу що?
Яворський. Кобіти знов шукають сироту.
Жезніцький. Ха-ха-ха! То краще я зостанусь сиротою.
Яворський. А хіба пап шлюб хотів узяти?
Жезніцький. Хотів було...
Яворський. А з ким, цікаво?
Жезніцький. З прекрасною Зосею із Очеретного, коли пан зна, та, на моє щастя, гайдамака Чалий її вкрав.
Яворський. То щастя панське вже минуло, бо Чалий Зосю ту назад вернув додому.
Жезніцький. Невже?!
Яворський. То пан не зна? Вона тепера тут, у замку,— приїхала сьогодня, гостює у своїх і всім розказує немале диво; коли почує пан, то, певен я,— чуприна стане догори!
Жезніцький. Що, що таке? Пан наважився лякать мене!..
Яворський. Зосю привіз додому наш пан Шмигельський.
Жезніцький. Що?! Шмигельський від Чалого привіз Зосю?
Яворський. Так, так, пане, я сам чув!
Жезніцький. Ага, ага! Так бач, де пан Шмигельський опинився? До гайдамаків, бестія, пристав! Стривай же, попадешся ти мені. Насамперед обріжу язика, як швайку, як жало, нехай, замість речей зрадливо-солодких, сичить, мов гадюка!
ЯВА II
Ті ж і Потоцький з гайдуками і козачками. Всі йому кланяються низько, він іде до крісла і сіда.
Потоцький (дивиться на Жезніцького). Ну, ну — говори. Я бачу вже по очах, що пан Жезніцький зна якусь цікаву новину.
Жезніцький. Ясновельможний пане, є така новина, що боязко про неї говорить.
Потоцький. Ото! З гайдамаками пан сміливо розправи чинить, а новина якась його лякає... Що там? Жезніцький. Пан Шмигельський...
Потоцький. Ну?
Жезніцький. До гайдамак пристав.
Потоцький. О-о?!
Жезніцький. Він тепер у Чалого в коші. Потоцький. А-а?! Так Чалий ще живий! Жезніцький. Певно.
Потоцький. Може, певно, а може, й ні!.. Звідкіль же пан то знає?
Жезніцький. Курчинська Зося...
Потоцький. Втікла від гайдамаків?
Жезніцький. Ні. її від Чалого привіз додому пан Шмигельський.
Потоцький. Цікава, справді, новина. Що ж далі?
Жезніцький. Нічого більш не знаю.
Потоцький. Це не цікаво... А хто ж знає?
Жезніцький. Пан Яворський.
Потоцький. Пане Яворський!
Яворський (підбіга). Слухаю пана.
П о т о ц ь к и й. Я слухаю, а пан нехай говорить, що він зна.
Яворський То моя жона мені казала...
Потоцький. Ага! Ну, то поклич сюди...
Яворський (побіг). Слухаю пана.
Потоцький. Пане Яворський!
Яворський (вернувшись). Слухаю пана.
Потоцький. Кого ж пан буде кликать?
Яворський. Жону.
Потоцький. Так! На сей раз угадав! А як я бачу, пан Яворський дуже щасливий в малжонстві і хотів би щохвилі бачить тут свою жону?
Яворський. Так, ясновельможний пане, кожна хвилина без моєї жони мені здається віком!
Потоцький. Виходить, і пані Качинська тепер щаслива, бо я бачив її зараз в прийомному покою, то певно, що нудиться дома за малжонком і тут його чекає... Поклич, почуємо, що зна вона про цю цікаву справу.
Яворський. Слухаю пана! (Пішов.)
Жезніцький. Найкраще, ясновельможний пане, покликати сюди саму панну Зосю!
Потоцький. То довго ждать, поки вона прибуде з Оче-ретного.