Терешко. Та пі, яке там «мерси»!.. «Ла-мер», «ла-пер»; одно слово — наука! І ніяк не потрапиш сказать: неначе так, та не так! Я вже наняв Матюші научителя і сам довго сидів біля них. Слухав, слухав, нічого не второпав. Матюша каже: «ла-мер», «ла-пер», «ла-сер» 41! Усі сміються. Учитель поправляє і поправляє,— я ж чую,— так само: «ла-пер», «ла-мер», «ла-сер». Тю, бий вас сила божа! Та й Матюша ж так само говорить: «пер, мер»! Ні, кажуть, не так! Матюша аж плакав... Біда!
Карпо. Нічого, згодом палама язика.
Тара с. Налама, палама - - цс правда! В учебпій команді зразу теж сильно важко і незрозуміло, а як язик наламаєш — пішов!
Сергій. Само собою — пішов!
Тарас. А як бувши в столиці Петербурзі...
Вбігає Василина, за нею Демид.
ЯВА V
Т і ж, Демид і Василина.
Василина. Доброго здоров’я, дядюшка! (Цілується з Тереиіком.)
Тарас (до Сергія). Настояща дама серця... підходяща!
Сергій. Само собою.
Василина (до всіх). З празником!'
В цей мент Демид говорить тихо до Карпа.
Тарас. Унтер-офицер конногвардійського полка Тарас Гупаленко, із Петербурха!
Василина робе кніксен і відходить до Карпа. Тиха розмова. Карпо її цілує,
а потім Демида.
(Тим часом до Сергія.) Ловка і всі формальності зна! Сергій. Само собою — зна!
Терешко. А що, хіба не краля?
Тарас. Не ждав таку в хахландії найти... Думав шукать у Петербурзі... Дама настояща, і формальності... і все... неначе в Петербурх попав, прямо на Невський! Терешко. А я ж казав!
Тарас. Дядюшка Терентій, ідіть зразу в атаку на приступ! (До Сергія.) Настояща дама серця!
Сергій. Само собою — з серцем.
Карпо (до Василины і до Демида). Ну, слава богу, що так сталось! Дуже, дуже рад!
Терешко. А що, Василино, скоро нас покличеш на весілля?
Тарас (до Сергія). Ловко атакує.
Василина. Ще не знаю.
Терешко. Мабуть, без дядька не обійдеться... Треба буде поклопотать... а?
Василина. А не обійдеться!
Тарас (крутить вус і дивиться на часи). А коли що, то й ми поможемо...
Василина. Спасибі!
Тарас (до Сергія). Чуєте? Які формальності! Василина. Коли ласка, то за боярина прошу.
Тарас. Не в согласії! Бажаю стать у першу шеренгу! Карпо. Опізнились! Василина іде заміж за Демида Семеновича!
Терешко. Оце так!
Тарас (відходе, до Сергія). Промах!
Терешко. А чом же ти відразу не сказав?
К а р п о. Бо й я не знав. А поки ми тут говорили, їх там, у мене, благословила мати.
Тарас. Неприятний промах! (До Сергія.) Так нам тут нічого робить.
Сергій. Само собою.
Карпо. Просимо з нами пообідать, зап’ємо .заручини! Балакають тихо з Василиною і Демидом, Василина весело сміється.
Терешко. Пообідаємо, справді!
Сергій. Само собою.
Тарас. Та вам нічого, а я осоромився. Тепер — ні в сих ні в тих; не той узяв приціл — і не попав в мішень. Шпак сміяться буде в вічі; ні, краще ретируюсь! Прощайте!
Прощаються.
Карпо. Ви ж нашої хати не минайте!
Сергій. Само собою! (Виходить.)
Тарас. Не надіявся. Тепер хоч не показуйся в Петер-бурх-столицю... Попорчена мендаль! (Вийшов.)
Терешко (чухає голову, про себе). Пропала поросна свиня!
Карпо. А ви, дядьку, зостанетесь?
Терешко. На чиїм возі їдеш, того й пісню співай! Прощайте! А на весіллі погуляєм! Пошли вам боже щастя. Ха-ха-ха! Пропала вся пиха столична у Тараса. (До Карпа.) Ти думаєш, що я не розумію, що — він, а що — Демид? Розумію! Маладець учитель! Хвалю! І Василину хвалю: до пари вибрала дружину!
Виходить, КаргГо за ним.
Бач, столична птиця кирпу гне, а «ла-мер», «ла-пер» і не нюхав...
Вийшли.
ЯВА VI
Василина і Доми д, потім Карп о.
Демид. Ще кілька хвилин, і я б зоставсь в дурнях!
Василина. Чого так?
Демид. Якби я перший не посватав, то Гупаленко б вас узяв.
Василина. А хто його зна.
Входе Карпо.
Він гарний!
Демид. От бачите! І гарний, і багатий!
Карпо. І дурний, і нахаба, і самопевний! Звичайний старший городовий із Лубень, а послухали б, що він тут говорив: кругом хахландія, мужики... і нема йому кумпанії! А? Самий противний покруч посліднього сорта і той глузує над хахлом! І таких немало і меж осв-іченими, і неосвіченими бездарами! їх обійшла природа своїми дарами: творила, бачите, дуже хапко, наскоро і забула покласти їм у голови хоч грудочку доброго, простого мужицького мозку, а через те вони і крутяться усе життя, мов в ополонці, не пристаючи ні до якого берега!.. Я рад, що на обід він не зостався. Немає гірше, як чоловік, зопсований життям і оточенням, потеряє натуральний розум: в голові макітриться, все ходе вверх ногами, і він сам ходе у тьмі та стукається лобом то об той, то об другий чужий одвірок і до смерті вже не вийде на шлях простої, звичайної людини!