Лікар зблід.
Що ви збираєтеся вчинити? Як хочете мене знешкодити? Вбити?
Навіщо вбивати? - здивувався старий. - Я прийшов не як убивця. Зрештою - побачиш завтра. Завтра...
Мак-Гарді підпер чоло долонями й довго дивився в землю, щось пригадуючи.
До останньої миті свого життя пам’ятатиму останні дні в кораблі коротунів, - звів він нарешті голову. - Після незначного повороту велетня я помітив на зоряному небі маленьку кульку, до половини освітлену Сонцем. Кулька поволі росла й ставала все барвистішою.
Земля! А неподалік від неї вірний Місяць!
Скільки років я не бачив вас, мої любі, - шепотів я зі сльозами на очах. - Усю, всеньку я б тебе розцілував, рідна Земле! Яка ти гарна, яка ти неповторно прекрасна в цілому безмежному Всесвіті!
Зі швидкістю, від якої перехоплювало подих, наближалася поверхня Місяця, однак я бачив лише Землю.
Чи все на тобі змінилося?
Затамувавши подих, я дивився на велетенський глобус, що плив у зоряній ночі. Ані на північнім, ані на південнім полюсах нема вже характерних білих шапок, які я бачив під час перших польотів на Місяць. Здалося, ніби вся планета порожевіла, мовби перетворилася на незаймане яблуко.
Ми проминули Місяць і наближалися до Землі. Космічні мандрівники намагалися підійти до планети непомітно.
До стратосфери це їм удалося. Однак просто над атмосферою ми мало не зіткнулися з ракетним літаком.
Я знаю про це. На борту літака перебувала академік Бартошова. Однак не можу збагнути, чому пілот помітив вашу озію так пізно. Чому збрехали радари, і то не лише на літаку, а й по всій Землі?
В цьому немає нічого дивного, - посміхнувся Мак-Гарді. - Гості зі Всесвіту спроможні на більше, ніж ти собі можеш уявити. Вони справжні чарівники, щедрі на дива.
Радари мусили збрехати, оскільки речовина, з якої виготовлений велет, поглинає електромагнітні хвилі.
А тепер досить розповідати, я мушу відпочити. Приготуйся в дорогу, завтра відвідаємо Президію Всесвітньої Академії наук.
Лікар мовчки кивнув і пішов до своєї кімнати.
***
Мак-Гарді лишився сам. Він лежав на канапі, але й не думав спати. Мусив стерегти Лікургоса, щоби той уночі не втік. Значно більше, однак, думки старого були зайняті власною долею. Завтра - завтра все, нарешті, вирішиться... Завтра добіжить кінця вільне, нічим не обмежене життя. Але завтра також скінчиться багаторічне вигнання й жорстоке відлучення від людства.
«Жорстоке покарання за зраду чи повернення в обійми рідної Землі чекає мене? Без сумніву, покарання. Чому я попросив у друзів зі Змієносця так мало часу для вільного життя на Землі? Вони добрі, дозволили б мені й рік. Я б тоді зміг об’їхати всю планету й подивитися, що на ній змінилося.
Якщо завтра не зголошуся сам, про моє прибуття на Землю повідомлять вони. Так ми з ними домовилися.
Отже, завтра...»
Що далі старий думав про це, то більше втрачав мужність. Він із заздрістю спостерігав за приблудною мухою, котра безтурботно літала в нього над головою.
Здалося, що повітря в кімнаті задушливе. Мак-Гарді розчинив вікно й вихилився в теплу літню ніч. Шорсткі скельні стіни зм’якли в тумані. Крізь вузьку розколину на обрії зазирав у долину допитливий місяць. Високо в горах світилися вікна стародавнього монастиря.
Може, саме там помер старезний Селенарктос, покликавши до своєї смертної постелі Лікургоса...
Що робить доктор? Чи не втік, бува? Старий відвернувся від вікна і, спираючись на стіну, додибав до лікаревої кімнати. Лікургосове ліжко було порожнє.
Авжеж! Утік, зрадник! Спроба врятувати його не вдалася - і завтра все скінчиться.
Мак-Гарді безпорадно впав у крісло. Однак за мить схопився. В нічній тиші залунали далекі голоси.
Хтось прийшов?
Ні, голоси чулися з першого поверху. Значить, Лікургос не втік. Вочевидь, він із кимсь радиться.
Старий обережно зійшов униз і припав вухом до дверей лабораторії. Всередині хтось говорив, і саме про таємничих людей зі Змієносця.
«Мабуть, уже сповістив Усесвітню Академію наук, що я вернувся з Кварти. Чи, може, Лікургос зустрівся зі ще одним членом «Братства сильної руки» й тепер радиться, як мене усунути?»
Мак-Гарді вагався недовго. Він тихенько прочинив двері й допитливим поглядом окинув робітню.
Лікургос був у приміщенні сам - схилився над передавачем, деталі якого були розкладені на столі.
Голос, котрий старий почув за дверима, належав телевізійному дикторові.
- Бачу, ти нудишся, - голосно промовив Мак-Гарді. - Атомна батарея вже справна. І навіщо лагодиш передавач?