Положилася на мішок і замкнула очі, аби хоч таким способом скоротити собі дорогу. Одностайний гуркіт воза і накликуване Мортка усипляли, як стукіт млина. Аж нараз настав великий шум, і щось як би болючим ударом вцілило її в голову. Гінда піднеслася, а перед її очима розіллялась довга струя світла.
. — Що то, горить?! — крикнула майже без пам’яті.
— Горить, утікай! — говорив будтоби сквапливо жид, що сидів на заді воза, а Хаїм аж перегинався зо сміху.
Гінду пірвала злість, вона пізнала, що се рання зоря розлилась таким світлом, а видячи, що вже в долину спускаються, догадалася, що то гуркіт воза був причиною її переполоху.
— Пропав би ти з такою їздою, — кричала гнівно і почала обмацувати голову. З одного боку намацала гудз завбільшки як горіх, що дістала, вдарившись до полудрабка.
Врешті доїхали.
Мортко став коло коршми, де завше стояв; Гінда взяла свій вузлик і пішла додому.
— Прийдеш завтра, то мама тобі заплатить, — сказала на відході до Мортка.
— Ну, ну, — муркнув Мортко; він і без того мусив щодня переходити коло їх хати.
Дома ще всі спали, і Гінда мусила довго стукати, доки молодша сестра збудилась і пустила її в хату.
Гінда взяла подушку, кинула на банкбетель[32], сховала полишені крейцарі під голову і заснула міцно.
Вже сонце підійшло високо, коли збудив її голос Мортка; він упоминався у мами доплати за їзду Гінди.
Гінда зарила голову в подушку і вдавала, що нічого не чує, рада, що без неї обійдеся.
Але мама шарпнула її за плече.
— Гінда, вставай, Мортко упоминаєся в тебе п’ять крейцарів.
— Я не маю, заплати ти, — муркнула Гінда і знов насилу замкнула очі.
Коли Мортко вже пішов, не було потреби вдавати сонної, тож Гінда як стій убралась і скоренько витягнула з-під банкбетля пудло з капелюхом. Вона переховала його там, аби ніхто без неї не заглядав до него.
Мама, хоч на те не була дуже цікава, бо воліла, щоби Гінда до якогось часу обходилася без капелюхів, не могла однак не признати, що капелюх був дуже гарний. Менше вже їй подобався, коли дізналася, що він коштує, бо її завше все було задороге.
Зате був повний тріумф Гінди, коли в шабаш убралась і вийшла на місто. Одні товаришки не могли нахвалитися капелюха, а другі аж зеленіли з зависті.
Одна сусідка сказала Гінді, коли Гінда в новім капелюсі ішла на прохід, то вона була тоді в одної багачки. Тій багачці так подобався капелюх, що вона відкупила би його зараз для своєї доньки.
Гінді підхлібило се дуже, але вона не думала пристати на пропозицію багачки.
Аж раз, переходячи ненадійно коло її помешканя, подумала, що відпродати капелюх не було би так дуже злим ділом, якби лиш багачка покрила всі видатки та й дала ще що заробити.
Ся думка вчепилась її і щораз більше їй подобалась.
Вже дві суботи переходила в нім; усі її виділи і подивляли, чи не досить їй того? Капелюх борше чи пізнійше почорніє, попсується, а гроші грішми. Їй так жаль було видавати гроші, та лиш тому видала їх, що хотіла конче повеличатись капелюхом. Але коли тепер хочуть їй гроші вернути, то була би дурна, якби сего не використала.
— А може; то неправда, може, сусідка лише так говорила? — насувалось їй на думку. — Купить не купить, а поторгувати можна, чому не піти самій та не запитатися? — думала резолютна Гінда.
Жидівка справді рада була купити капелюх, бо ніяк їй було їхати до більшого міста.
Гінда перерахувала всі видатки, та ще наложила двайцять крейцарів. Багачка не хотіла стільки дати, і обі зачали довго торгуватися.
Врешті згодилися — Гінді вернулися всі видатки, ще й п’ять крейцарів лишилася їй зарібку.
То був добрий гешефт.
ПЕРША ВЧИТЕЛЬКА
— Тетяно! Тетяно! Бійся бога, забери діти та йди де трохи з ними. Дитина не давала мені спати цілу ніч; тепер хотіла я продріматися, та діти так пустують, що не мож ока зажмурити.
У дверях появилася п’ятдесятилітня жінка невеличкого росту у синій спідниці, білій сорочці, червоній хустці з довгими тороками і густими рядами ціток на шиї, від яких відбивало гарно її смагле лице з палаючими очима.
— Тихо діти! Мама хотять спати, — сказала вона до дітей — до дівчинки та трьох хлопчиків, що найшли були собі дивну забаву і робили немало гуркоту й стуку.
Посередині кімнати лежали два крісла, одно на другім, прикриті стягненою зі стола скатертю. Ромко, найстарший з хлопчиків, приніс із кухні велику підкову, вліз під скатерть і ковтав нею щомога в поручє крісла, а два менші, Костуньо і Славко, кричали на весь голос: «Шу! шу! шу!» Мала Ольга стукотіла дрібненько паличкою по ніжці крісла, гейби питель тріскотів у млині. Се дійсно мав бути млин, — отакий, як стояв недалеко за городом, куди діти ходили часто зі своєю нянькою Тетяною.