Тетяна служила вже десять літ і няньчила всі діти, за що вони любили її дуже і горнулися щиро до неї.
Батько дітей, парох села, провадив поза парохіяльними обов’язками ще велике сільське газдівство, воно забирало майже увесь час йому і його жінці, тож доглядом дітей займалася переважно сама Тетяна.
Вона мила їх, чесала, вбирала, учила отченашу і забавляла. Коли підросли трохи, родичі умовились із сільським учителем, щоби їх учив; тоді Тетяна приневолювала їх до науки, наганяла до книжки, хоч та наука не була цікава ні для дітей, ні для неї.
Найгірше було з малим Славком, що ледви відріс від землі. Учитель часто гнівався на нього, а Тетяні тяжко боліло серце за дитиною.
— Ану-ко, бери книжку та вчися, — каже не раз до хлопчини. Славко борше слухав Тетяни, ніж учителя; возьме буквар та й зачинає читати. Тетяна слухає та лише брови стягає. Щось таке не до ладу виходить, що й вона того не розуміє, не то, щоб така мала дитина могла зрозуміти.
«От лиш мучать діти, якби то не мож без тої книжки жити на світі», розбирала у своїй невченій голові.
— Ходіть, ходіть до городу! — сказала тепер до дітей. — У млин недобре гратися.
— Чому недобре, Тетяно? — питала Ольга.
— Не можу тут розповідати. Мама хотять спати; ходіть до городу, то розповім.
Взяла Славка за руку, а старші самі побігли за нею, бо любили дуже, як Тетяна розповідала їм що коли.
Город був великий; ділився на дві половини. З одного боку був густий сад, з другого грядки з городовиною. Серед грядок вилися обсаджені агрестом і порічками кручені стежки. Стежки забігали аж у зелений вербовий лужок, а за ним плила ріка і шумів маленький млинок. Повище грядок розкидався цвітник, повний ярких цвітів, а на самій середині росли чотири акації, що майже ловились гілєм і творили великий природний холодник.
До акацій тулилися дернові канапки й маленькі дерев’яні лавочки.
Тетяна сіла на дернянку і взяла Славка на коліна; старші діти хотіли також коло неї сідати на дернянки, але вона не позволила, бо мати дітей заєдно гнівалася за те і казала, що то шкодить дітям, як вона їх садить на вогкі дернянки.
«Що то може шкодити? — думала не раз Тетяна. — Але най і так буде; коли ні, то ні».
Хлопчики посідали на лавочки, а Ольга принесла з-під другої акації стільчик і сіла у ногах Тетяни.
— Ну, що я вам мала казати? — запитала Тетяна, коли вже посідали всі.
— Про млин! про млин! — нагадували діти.
— Ага, про млин! Так, так! У млин недобре бавитися, бо у млині все «той» — преч би ся казало[33]! — мусить бути.
— А то що за оден? — запитав Славко.
Старші діти переглянулися між собою. Вони вже знали від Тетяни, хто то є «той»; та лиш не згадували, бо Тетяна все казала, що то недобре його згадувати.
Але Славко не міг здогадатися та все-таки допитувався, хто то є «той».
— Ну, той — нечистий, не при нас кажучи, — відповіла, врешті, Тетяна.
— А ви звідки знаєте, що він сидить у млині? — питав Ромко.
— Знаю, бо люде кажуть так.
— То і в нашому млині він є? — допитувався знов Славко.
— Якби не було, то млин не був би колись тут станув молоти.
— Та що з того, що станув?
— Вже щось мало бути; млин дармо не стає та й у казках приказуєся, що млин стає тоді, як «він» загатить його.
— Розповідайте, розповідайте казку про млин! — підхопили діти разом. — Ви обіцяли нам, що будете щось ладного розповідати, то розкажіть казку про млин.
Тетяна поправила хустку на голові і повела оком по дітях, як би ще раз хотіла упевнитись, що вони всі при ній.
— В одному селі, — зачала по хвилі, — був чоловік та жінка. Мали вони одну дівчину. Але жінка вмерла, а чоловік оженився з другою, та й знов мали дівчину. Ростуть ті дівки. Лиш мачуха жалує свою, а чужою робить та й, як кажуть, усі діри затикає. Треба їй було раз збіжє молоти. Мачуха злагодила збіжє та й виправила пасербицю на ніч у млин. Був то такий млин, що в нім ніколи мельник не ночував. Прийде хто, він наладить та й піде, а ти сиди собі та пантруй свого млива.
Вона, бідна, боялася йти туди; стала коло плота та й плаче. Але йде стара баба та питаєся: «Чого ти плачеш, дівко?» А вона каже, так і так: «Мама посилають мене на ніч до млина, а я так боюся, що аж трясуся». — «Не бійся! — каже баба. — Іди лиш та урви собі цвіту з часнику, тої, оману й одоляну; а як то будеш мати при собі, то він тобі нічого не зробить».