— Най буде, — відповів другий, — коби лиш кого поспитати, чи приймуть?
Увійшли на загороду, зі хати вийшов ще молодий годний газда.
— Слава Ісусу Христу!
— Навіки слава!
— Не могли би-сьте, газдо, нас переночувати? — просяться подорожні.
— Та я не бороню, — каже газда, — коби-м лиш мав де вас примістити, бо у мене жінка, бачите, на тих днях, — кожда година рахована.
— Та ми де-небудь, хоч би й на обійстю; тепер літо — не замерзнемо.
Господар завів їх під оборіг та й розповів, що се йому бог уже був дав троє дітей, та ні одно не перебуло четвертого року.
— Може, вас бог хоч тим потішить, — кажуть подорожні.
Газда подякував і пішов до хати, лишаючи подорожніх під оборогом.
Голубе серебристо-мрачне світло облило ціле село, облило хатину й оборіг, де спали подорожні. Бляхова баня церковці засіяла новим блиском, а невелика смуга потока гралася з чарівним світлом місяця, захоплювала один бік города й бігла десь далеко у поле.
Запах зеленої трави розлягався довкола,'синявий блиск дрижав від своєї сили й гейби кивав високим журавлем, що дивився в глибоку, недалеко від хати обцимбровану криницю. З хати розносився крик молодого жіночого голосу.
На місяць набігла легка хмарка, котра як би від него відривалась, і подорожні узріли дві срібносиві птахи, що без шуму махали широкими крилами й сіли над вікном хати.
— А що? — питає одна птаха другої, а голос її звучав як би хто десь далеко у полі грав у сопівку.
— Ще не вродилось, — каже друга таким самим голосом.
— А що би було, якби вродилось в сю годину?
— Хто-будь вродився б у ту годину, — каже перша, — то жив би дуже довго та мав незміренне багатство.
Птахи як прилетіли, так і без шуму відлетіли.
За якийсь час знов щось замаячіло в повітрі, ніби легка тінь, і птахи знов сіли на вікно.
— А що? — питає одна.
— Ще нічого.
— А що б було, якби в сю годину вродилось?
— Як хлопець, то був би великий злодій, а як дівчина, то великого наробила б своїй матері стиду, — сказала перша, і знов обі птахи збили крилами.
Коли третій раз прилетіли, дитина вже вродилась.
— Що то за година? — питає одругої.
— Така година, що буде лиш три роки довше жити від попередніх дітей та й найде смерть в тій о, тут на подвір’ї, керниці.
Подорожні то чули. Встають вони рано та й розповідають газді, що так і. так, що прилітали якісь птахи вночі та й казали, що й тота їх дитина буде жити лише три роки довше від тамтих і в тій о, тут на подвір’ї, керниці найде собі смерть.
Газду якби хто ножем підрізав.
Росте дитина один рік, другий, але він ніякої втіхи не має. Керницю засипав камінями, забив дошками, а дитину пильнують обоє, як ока в голові.
Коли дитині було вже сім літ, вони раз озирнулись, а дитини десь нема; біжать до керниці, а дитина лежить на керниці, вони до дитини, а дитина нежива.
Як казали птахи, що та керниця буде смертю їх дитині, так і сталося: в таку вже вродилась годину.
Пускали урльопників додому. Іде собі один урльопник до свого села, а то вам така спека, що хорони господи! Сонце гейби сказилось, не було кутика, не було одної щілини, де би воно не забігло своїм пекучим промінєм. Пекло вгорі у голову, з долини пекло розпаленим камінєм, а за кождим кроком здибався порох, засиплював очі, ліз до рота й летів до ніздрів.
Жовнір спльовував, обтирав піт з чола і кляв, що влізлося.
Вечером дістався до села, зайшов до одної хати та й впросився на ніч.
Купив у газдині квасного молока, з’їв, протягнувся на лавиці та й заснув.
Спить він собі, аж чує через стіну: в другій хаті зойки, крик, біганина, а то, вибачайте, жінка розходилась родити дитину.
— Отом си[37] знайшов нічліг — хай чорт пірве! — закляв жовнір та й обернувся на другий бік.
З вікна било проникаючим блиском. Він отворив очі, місяць світить так, як уднину, а якісь дві сиві птахи літають попід вікна.
— А що? — питає одна як би легким шумом листя на деревині. — Ще не вродилось?
— Ні ще! — відповіла друга.
— А що се за година була?
— То була така година, що як хто в ту годину родиться, то не має щастя на землі.
Птахи відлетіли, але зараз вернули назад.
— Пст! Пст! — сказала знов одна. — Уже родиться.
— А що там?
— Дівчина.
— А що її тепер чекає?
— Її доля — то той жовнір, що спить під вікном.
У тій хвилині дався чути плач щойно вродженої дитини.
Жовнір хотів заснути, але вже не міг, сів на лавицю і протер очі.