— Ні, — каже старшина, — то вже недурно було, ходи з нами.
Беруть відьму, ведуть до ріки, вона уся трясеться від страху та аж плаче зі злості та стиду. Ведуть її, але її чоловік вихопився з хати та й побіг хильцем до попа. Став казати, що так і так, така й така річ, смішать мені жінку, кажуть, що дощ заперла, на гвалт витягнули з хати та й ведуть до ріки.
Піп уже не раз чув, що такі слухи розходились про Корчиху, але не міг дозволити на такі забобони. Бере хрест в руки та й іде напроти парафіян.
— Гей, люди! — скричав він. — Схаменіться! Що робите! Без божої волі нема нічого на світі та й нічого бути не може. Се не відьма заперла дощ, але бог вас карає за ваші тяжкі гріхи. Ходіть до церкви, помоліться, а бог змилосердиться над вами.
Одні, уздрівши попа, повтікали, другі пішли за ним до церкви, моляться, а відьма, гейби не вона, аж припадає до землі, молиться та б’є поклони. Люди лише з-під ока позирали сь на таке фальшивство, та коби не піп, то були б її таки на місці убили.
Відьма уздріла, що се не на жарти, та й таки уночі пустила дощ.
— Славити бога за дощик! — говорили люди. Трохи втихомирились та й призабули на пакості відьми.
Але відьма не забула на стид, який їй зробили, та й задумала помститись. «Коли не вдалось посухою, то пождіть, я зачну собі з морозом! Не вдалось з весни, то вдасться восени».
При йшлося, перед матками[41], відьма пішла до міста, купила чотири нові горшки й наварила в них каші. Скоро вже добре потемніло, вона взяла ці горшки та пішла з ними у поле. Але той парубок, що їздив нею на Лису гору та й видів, як вона на росу збирала й на хрест догори ногами лізла, мав уже на неї добре око. Пасе він коні, аж видить, а відьма щось закопує під межею. Копле вона на одній травниці, на другій, на третій, ба! — і на четвертій — досить, що на всі чотири сторони: як сонце сходить, як западає від півночі й полудня.
Скоро вона пішла, він далі на се місце, став відкопувати та й викопав горнець з кашею, іде на друге — витягає другий, іде на третє, на четверте, так витяг усі чотири. Іде він потому до її хати — усюди темно й тихо — відьма спить. Він взяв сі горшки та закопав під чотири вугли: один горнець під один угол, другий — під другий, так само третій і четвертий, на всі чотири боки, та й чекає ранку, що з того буде?
При йшлося рано, а то вам як не натягне морозу повну хату, та. такого морозу натягло, що ціла хата аж побіліла, а відьма з своїм чоловіком навіки замерзла.
Так загибла відьма, що мусила так жити та й робити, бо в таку вже вродилась годину, а з нею й її чоловік загиб, відай, тому, що обставав за ворожицею.
ДУША
Психологічний ескіз
— Отсе наш молодий, недавно наданий сотрудник о. Урбанович, — презентувала Савина пані Євгенії молодого, найбільше — двайцяти шести літ чоловіка в духовнім вбраню.
Він був невеликого росту й утлої будови тіла. Хороший не був та було в його особі щось дуже принадне, особливо звертали увагу його великі, чорні, розумні очі.
— Пані добродійка прибули, здається, на літній сезон. До нас в ту пору стягається багато людей, щоби відітхнути свіжим повітрям нашого напівсільського місточка.
— Властиво хотіла я відвідати своїх, однак не перечу, що вибралася для того в літню пору, щоб перебути міську спеку.
— Вліті по містах справді тяжко видержати.
— А ще у Відні — правдиве пекло.
— Пані добродійка проживають у Відні?
— Так, у Відні.
— Віденська курява далась і мені в тямку.
— Так ви, отче, знаєте Відень?
— Я віденський семінарист.
— То ви, певно, останній з того розв’язаного інституту?
— Останній з дому Сєкєржинських[42], — сказав молодий сотрудник веселим тоном.
— З принципіального боку, — говорила дальше пані Євгенія, — се розв’язане ніби неважне, та в дійсності се варварський замах наших ворогів на вищу освіту руського духовенства, якої воно мусило набиратися в таких центрах, як Відень.
— Зовсім справедливо. Наші вороги підхопили, що питомці, виховані у Відні, все-таки поза мертву теологічну науку захоплювали ширшу освіту, знайомилися з поступовим змаганєм науки, з її ідеалами.
— Тепер справді вже, не можна буде надіятись ніякої вищої освіти по священиках, вихованих в приватних закладах провінціальних міст.
— Се на те й придумано, щоби виходили аскети, люди без пожитку для власної вітчини, — говорив Урбанович.
В часі тої розмови Євгенія положила на стіл книжку, котру держала в руках, коли Савина впровадила молодого панотця.
42
Титул одної повісті Крашевського («Ostatni z domu Siekerzyńskich») — цей титул увійшов в поговірку у польської, а за нею і української інтелігенції в Галичині. (