— Але ж це, власне, й є головна заслуга таланту. Талант, сказала б я, не що інше, як великий дар проникати в чужі душі.
— Значить, відмовляєте мені таланту?
— Противно, признаю вам його з цілим пересвідченем. Обсервація у вас дуже вірна, лише не розвито психічної сторони чоловіка, а се, як кажу, вважаю головною прикметою таланту. Поминувши те, ваші ескізи такі хороші, що при йдеться хіба признатися до погляду, що деякі таланти можуть обійтися і без психологічної аналізи.
Відтоді розмови Євгенії з молодим сотрудником зробилися ще щирійші й гарячійші.
— Знову маю вам щось нового прочитати, — сказав одного дня Урбанович, усівши на веранді, де головно резидувала Євгенія.
Він прочитав їй один коротенький ескіз «Душа». Молодого сотрудника будять, щоб ішов до хорбго. Він іде і сповідає стареньку жінку, котра робить при нім усний тестамент, відказуючи дітям своє невеличке майно, по чім скоро вмирає. Сотрудник іде на похорон, і тут ведеться бесіда між ними і одним парафіянином. Селянин питає єгомостя: чи то правда, що людська душа йде за своїм похороном? Молодий сотрудник рад би заперечити тому віруваню теоретичними доказами, однак уважає, що се може зле вплинути на практичний бік його «фаху»: ану ж селянин зміркує, що «коли душа чоловіка не бачить, яка парада для неї робиться, то й похорону не треба».
Євгенії се дуже сподобалося. Се був, безперечно, найліпший з усіх його ескізів. Та, проте, вона не могла вдержатися від закиду, що сцена при сконаню жінки оброблена сухо, офіціально, як функція священика, і підхоплена як би з глумливого боку; щоб вже й як не вважати на психологію, то се противиться поважній, а навіть трагічній темі.
— І знов кажете мені описувати душу другого чоловіка, котрої я не можу бачити, бо ніхто єї не бачить, — говорив о. Урбанович.
— Не бачити, а відчувати.
— Чужої душі не відчуваєш, — уперто обстоював при своїм молодий автор. І знов обоє вдалися в гарячу суперечку.
Євгенія доказувала, що коли вже автор не входить в стан душі умираючої людини, то повинен був бодай описати вражіне на присутніх, бо ж така хвиля мусить глибоко вражати всіх єї близьких вже з самих природних причин, коли смерть забирає з-поміж них собі жертву.
— Вже два дні не було у нас о. Урбановича, — завважила раз при сніданю Євгенія.
Савині се також видалося дивним і зараз-таки післала слугу до Урбановичів поспитати, що се таке у них дієся і чому о. Урбанович так довго не був у них? Служниця вернула з недоброю новиною. О. Урбанович лежить у постелі; вночі посилали по лікаря.
— До лиха! Що йому сталося? — воркотів господар дому — Ще недавно був здоровий, як риба.
— Ну, риб’ячим здоров’єм не конче міг він похвалитися, бо ніколи не мав його багато, — замітила Савина, котра завсігди любила простувати[43] уваги свойого мужа, до чого сей здавна привик і приймав се за доказ ласки своєї жінки.
— Може би мені піти до него? — завважив знов по хвилі.
— Певно, піди, розвідайся, а потому я піду, як упораюся в хаті.
— Підемо обі, — підхопила Євгенія. — Мені справді немов чогось нестає, коли його не виджу; так якось скоро встигла до него привикнути.
За годину вернув муж, висланий на відвідини, й успокоїв жінок.
Жолудкова недиспозиція, біль голови, лікар не казав вставати з ліжка, та загалом нема нічого небезпечного. Заспокоєні пані вибрались аж по полудні відвідати хорого. Слабість дійсно не показувалася грізною, хоч Урбановичева казала, що вночі було дуже зле. Хорий був майже веселий. З звичайним своїм гумором оповідав про нічні корчі і скаржився на легкий біль в усі.
Євгенія навідувалася майже шогодини, розпитувала про здоров’є хорого. Раз було ліпше, раз гірше, та слабість не змагалася.
Дуже часто приходила сама, чим хорий дуже тішився. Нудно було йому лежати. Лікар казав, що має сильний жолудковий катар, а що в місточку панувала дизентерія, то деякі знайомі боялися і не приходили відвідувати його.
Дві неділі після того, як заслаб о. Урбанович, Євгенія дістала свіжий транспорт книжок з Відня. То були найновійші твори, і вона рада була поділитися тим добром з о. Урбановичем. Несподівані перешкоди дня позволили їй аж вечером вибратися з него.
Було вже коло се мої години, але, як звичайно, в найдовших літніх днях, надворі було ще ясно. Взявши книжку, котрої зміст видався їй дуже інтересним, і, любуючись чудовим літнім повітрем, зближалася поволі до Урбановичів.