— Я з місця не зійду до приходу рятувальників.
— Ви можете чекати їх довіку. Але завважте: за якихось півгодини ви встигли посваритися з усіма присутніми.
— Мені немає до вас ніякого діла. Коли я дістанусь додому, я подзвоню сенаторові Трессону, і тоді…
Ми лишаємо їх сваритись і йдемо до кабіни. Звичайно, трупи пілотів мальовничо розташувалися на підлозі. Ми по черзі виносимо їх і вкладаємо в закапелок, де стюардеса готувала напої. Зверху вкладаємо і саму стюардесу. Чорт, як шкода!
— Подивімось, що в нас є. — Едвард витягає мапу. — Від удару бортовий комп'ютер, звичайно, накрився. І все ж, Торі, спробуйте перевірити. Я тим часом погляну, що можна зробити з мапою.
Я всідаюся в крісло пілота і вмикаю комп’ютер. Дарма, удар був просто шаленої сили. Щось тут не так, але що? Шкода, що не можна визначити, чому заглух двигун… О, що це?
Екран поволі світлішає. На блакитному тлі пульсує напис: «Скінчилося пальне». Отакої! Тоді зрозуміло, чому заглух двигун. Без пального він і не міг працювати, такі правила гри.
— Що там? — Едвард зазирає мені через плече. — Не може бути!
— Може. Тому ми досі живі. Якби вибухнуло пальне, нас би ніщо не врятувало. Баки ж були порожні.
— А що ж вибухнуло?
— Випари бензину. Вони залишились. Але як сталося, що пальне скінчилось? Або його скинули в процесі польоту, або не налили достатньо на аеродромі — тоді, можливо, були несправні прилади, що показують рівень пального…
— Усе контролює комп’ютер.
— Значить, він зламався і ніхто не помітив. Або з ним управилися заздалегідь, щоб він показав достатній рівень пального, хоч у баки недолили.
— Отже?..
— Схоже, когось із нас хотіли прибрати, а решта втрапили в цю халепу за компанію. А ще й пілотів потруїли, аби не змогли нічого вдіяти.
— Ви впевнені, що пілотів отруєно?
— Абсолютно. І це якась повільно діюча отрута. Той, хто це планував, вирахував усе до хвилини, сучий син. Вони нічого не пили під час польоту — бачиш, немає брудних чашок.
— Може, стюардеса забрала й помила?
— Не може бути. Я б це побачила. З мого місця чудово було видно все, що вона робила. Вона жодного разу не зайшла до пілотів.
Едвард про щось роздумує, потім знову задумливо дивиться на екран.
— А може, пілот сам скинув пальне, знаючи, що це дає шанс. Може, просто з останніх сил…
— Може. Але домовмося: про свої здогади будемо мовчати до часу, добре?
— Гаразд. Знаєш, Торі, а ти — розумна жінка.
Я це й без тебе знаю, красунчику. Маю надію, що все це неподобство — не твоя витівка.
2
У салоні напружена мовчанка. Старий Брекстон роздратовано сопе, його азійська квітка Досі медитує, а Гікслі повідверталися врізнобіч. Коли я бачу таких матусь, як Меріон, то починаю думати про те, що мені не так погано ведеться на світі: адже я — сама-самісінька. Думаю, Джейк теж мені позаздрив би.
— То що, вдалося вам щось з'ясувати? — Це Френк Брекстон, міцний сучий син. — Які новини ви нам принесли?
— Комп'ютер помер насильницькою смертю. — Ед недарма журналіст, брехати вміє віртуозно. — Та якщо вірити приладам і нашим обчисленням, то ми десь у Південній Америці: Колумбія, Еквадор, Перу — що вам більше до вподоби? Десь у цьому районі, точніше не скажу.
— Але цього не може бути! — Меріон Гікслі аж підскочила на місці. — Півтори години тому ми вилетіли з Майамі і мали б уже прилетіти в Ла-Пас! Чи ми кружляли? Як таке могло статися?
— Не знаю. Це все, що в нас є. Я тільки плекаю надію, що ми таки в Перу.
— Це чому ж?
— Бо в Перу принаймні зараз не ведуться бойові дії.
— Господи! — Меріон перелякано сіпнулась. — Бойові дії?! Що ви маєте на увазі?
— Тільки те, що в цих бананових республіках живуть аж надто гарячкуваті хлопці, які ніколи не бувають задоволені урядом. Тільки-но черговий диктатор вмощує свій зад у президентському кріслі — з'являється новий претендент і починається озброєний конфлікт.
— Дикуни!
— Може, й так. Достеменно відомо одне: миру тут не прагне ніхто. Тутешні мачо люблять війну. Вона їх розважає і дає змогу самоствердитися.
— Ви говорите дурниці. — Брекстон роздратовано супить брови.
— Можливо, але саме так я все це розумію. А я вже кілька років пишу репортажі з цих країн.
Я витягаю свою сумку з-під сидіння. Так, що я маю? Аптечка, в якій є антисептики, кілька ампул протизміїної сироватки й антибіотики — це добре, дуже добре. Ось мій набір інструментів, подарований ще тіткою Розою, я завжди вожу його з собою. Що ще мені придасться? У валізі є кілька пар джинсів і сорочок із довгими рукавами, а також купа шкарпеток. Непогано, Торі, а ще є зброя… Гадаю, якщо я просто-таки зараз вислизну назовні, то зможу пройти крізь джунглі й дістатися якогось більш-менш цивілізованого місця. Бо в товаристві моїх нових знайомих мені це не вдасться: надто вони галасливі, надто манірні, а ще — вони всерйоз чекають, що їм хтось допоможе. Вони не знають, що їм ніхто не повинен допомагати. Ніхто нікому нічого не винен у цьому житті. Оскільки ж поранених серед них немає, то я теж їм нічого не винна.