Тільки завдяки прихильності Заходу в 1905 році під час російсько-японської війни російська поразка не перетворилася на катастрофу. Тоді Росія зважилася на укладення мирного договору не стільки під враженням від завданих їй японцями поразок, скільки з огляду на небезпеку революції, що насувалася й справді спалахнула восени 1905 року. Ця революція не була дрібницею, і її тільки великими зусиллями царату вдалося подолати та перевести в річище легальної парламентської опозиції. Якщо б тоді Росію, переможену на Сході, паралізовану всередині революцією, з боку Німеччини й Австро-Угорщини зробити об'єктом атаки з Заходу, то безперечно, що імперія розкололася б. Хтозна, чи держави західної Європи тоді поспішили б на допомогу Росії, що була майже вщент розбита на Далекому Сході, коли б вона, перебуваючи в розпалі внутрішньої революції, ще й від свіжих сил нових противників зазнавала поразок на своїх західних кордонах; а надання допомоги з боку Америки в 1905 році не було можливим ані стратегічно, ані психологічно. Проте нічого з цього Німеччина не вчинила, навпаки, імператор Вільгельм ІІ запевнив царя в своєму дружньому ставленні. За цей нейтралітет своїм західним сусідам Росія віддячила вторгненням у 1914 році.
Якщо ми займемося подіями сучасності, то побачимо, що уроки історії залишилися марними. Союзники виграли війну проти Німеччини, проте втратили мир. Те, що тепер Росія загрожує цілому світові, відбувається не внаслідок її військової сили, а завдяки дружній до росіян політиці Заходу. Підґрунтя її сили ховається в тому, що Захід їй – без потреби – всупереч згоди з національним Китаєм передав Маньчжурію, що він – згідно з бажанням Сталіна та Рузвельта – не розпочав наступ на Балканах, що залишив росіянам напризволяще Чехословаччину, яку він сам міг зберегти, що по той бік Ельби віддав Москві Балкани і Німеччину, до чого не було жодної причини. Захід сам зруйнував усі бар'єри, що стояли на заваді російській експансії в Європу та на Далекий Схід, не бажаючи замінити їх своїми власними бар'єрами. Захід категорично не погоджується бачити у величезній російській імперії склеювання докупи різних націй і санкціонувати програму її поділу. Він відмовляється використати єдину ефективну зброю для роздроблення великої імперії і приборкання її імперіалізму. Отож і не дивно, що Росія безперервно посилюється і збільшується. Уявна безперспективність нападу Заходу чи Сходу на Росію не має з цим нічого спільного, як і імперська велика площа. Причина російської небезпеки, що хапає все навколо руками, полягає в інертності західного політичного мислення!
Точно так само причина невдачі німецького вторгнення в 1918 році полягала аж ніяк не у збройній силі вже докорінно розбитої і з огляду на збройну силу вже неіснуючої Росії, а в політиці західних союзників, які не хотіли допустити краху великої російської імперії; щось схоже спостерігалося в 1905 році, коли вони стали на заваді розпаду царської імперії. Ті ж причини знову зіграли свою роль у 1941 – 1945 роках. Тут передусім мається на увазі інертна політика німецького націонал-соціалізму, яка в Україні, в Польщі, Білорусі та в Прибалтиці не бажала покладати свої надії на звільнення поневолених народів, а в останню хвилину поставила на "нову білу Росію" на чолі з генералом Власовим. Те саме й тепер чинять політики, які ігнорують Україну й усі волелюбні нації, довіряючи всеросійському трупові Керенському. Насамкінець потрібно відмовитися від легенди – надзвичайно приємної для росіян – про неможливість перемоги над Росією. Це справді тільки легенда. Можна вести мову про відсутність на Заході волі задля повалення московітського чудовиська. Проте аж ніяк – про неможливість реалізації цього наміру.
З життєвого шляху автора
Доктор права Дмитро Донцов народився у 1883 р. в Мелітополі (Таврида) на півдні України. Навчався у Санкт-Петербурзі, Києві, Львові (Лемберґу) і Відні. За царських часів був членом РУП (Революційної Української Партії) і був двічі ув'язнений (у 1905 і 1907-08 рр.). У 1908 р. врятувався втечею за кордон.
Від 1908 до 1914 року писав для української преси Києва і Львова, а також для антиросійського часопису "Ukrainische Rundschau", єдиного іншомовного органу українців на Заході, що видавався Українським клубом австрійської імперської ради у Відні.
У 1913 р. у Львові він виступив з промовою на Всеукраїнському студентському конгресі. Там він виголосив – з огляду на загрозливу небезпеку війни – свою програму "сепаратизму", тобто цілковитого відокремлення України від Росії і заснування незалежної Української держави. Цей крок викликав різку реакцію російської преси. Донцов став об'єктом найгострішого нападу у Думі керівника Партії кадетів, (конституційних демократів) професора Павла Мілюкова, видавця часопису "Речь", що виходив у Санкт-Петербурзі. У соціал-демократичній пресі проти нього висловлювався Ленін.
Від 1914 до 1916 р. у Берліні Донцов видавав кореспонденцію для Українського клубу австрійської імперської ради і німецькою мовою публікував свої твори: "Українська державна ідея і війна проти Росії", "Велика Польща і центральні держави", "Похід Карла Дванадцятого в Україну". Крім того, він писав статті для різних німецьких тижневиків і щомісячників, як, приміром, "Der Panther", "Der Turmer", "Der Marz", "Der Tag" і "Die Politik", видавцем яких був др. Пауль Рорбах.
У 1918 р. був призначений прес-шефом українського уряду в Києві під керівництвом гетьмана генерала П. Скоропадського, писав статті для української преси в Києві, публікував антиросійські твори, виступав з доповідями.
У 1919 – 1921 рр. був керівником прес-бюро української дипломатичної місії в Берні. Упродовж цього часу він також писав статті для швейцарської преси. Від 1922 до 1939 р. видавав щомісячник "Вісник" у Львові; цей часопис мав антибільшовицьке й антиросійське спрямування і викривав "три "М": "Москву, матеріалізм і масонство". У цей час опублікував книгу "Націоналізм", у якій визначив принципи національної ідеології, заснував антиросійський націоналістичний рух у Галичині, що мав жвавий відгук у радянській Україні. В 1939 р. автор разом із іншими українцями перебував у польському концентраційному таборі "Береза Картузька". Після німецької окупації припинив виходити його часопис "Вісник". Від 1946 р. писав статті для української преси в Англії, Німеччині, Франції, Канаді і Сполучених Штатах. У 1946 р. більшовики вимагали його видачі разом із 24 іншими українцями. У 1949 – 1952 рр. – професор української літератури в університеті Монреалю.
Др. Донцов опублікував багато надзвичайно цікавих книг, з-поміж них: "Хрест проти диявола", "За який провід?", "Дух нашої давнини", "Правда прадідів великих", "За яку революцію" і "Від містики до політики" і т. д. Регулярно писав статті для часописів "ABN Correspondence" і "The Ukrainian Review".
Від 1913 р. і до сьогоднішнього дня др. Донцов неодноразово був об'єктом найгостріших нападів з боку російської преси – царської, демократичної, більшовицької – спочатку в царській імперії, а пізніше в СРСР і за кордоном.[73]