— Я їду, — сказав Сашко, коли простували алеєю. — Улітку; батьки придбали путівку.
Настя якийсь час мовчала, просто йшла поряд, міцно стиснувши його долоню у своїй.
Попереду на лавочці, підстеливши газетку, вмостився старезний немічний дідусь. Похмуро зиркнув на них і навіщось поліз до кишені куртки.
— Саш…
— Я знаю, самому образливо, але… це ж не на ціле літо, тільки на місяць. Я не можу відмовитися.
— Саш, я теж їду.
— Маєте путівку? Куди? Може, і ти в…
— Ні, Саш. Я не по путівці і не влітку. За кілька тижнів. Тата переводять на півострів.
— Надовго? — тільки й спромігся запитати він.
— Не знаю. Писатимеш мені?
— Звісно! Може, відпрошуся у своїх і приїду, коли повернемося.
— Це було б чудово. Але… хоча би пиши, добре?
Сашко кивнув.
Старий на лавочці витяг з кишені окраєць чорного хліба й тепер кришив тремтливими пальцями просто собі під ноги. Над ним метушилися горобці, аж цвірінчали від передчуття.
— Урешті-решт, — сказала Настя, — це ж не назавжди, правда?
— Та звісно, не назавжди.
Він подивився на небо, запнуте павутиною дротів-душоловів. Там, високо над ними, плив сріблястий літачок. Певно, до далеких і сонячних країв, туди, де завжди мир і любов, й усі щасливі. У дитинство.
Частина четверта
Цілий вечір Сашко не виходив з кімнати. Проінспектував усі книжкові полиці, численні свої банки з-під кави і чаю, коробки; повитрушував на підлогу вміст усіх шухляд у столі.
Безнадійно.
Він примірявся, як би так запитати в батьків, може, вони десь бачили, — не виказавши при цьому, власне, предмет своїх пошуків. Однак це було би наївно, наївно та підозріло.
— Влаштував прибирання? — поцікавилась мама, зазирнувши, аби запросити його до столу. — Давно слід було.
Сашко кивнув, без надії длубаючись в одній із шухляд.
— Синку, а ти вночі не чув — хтось музику вмикав? Чи то на подвір'ї, чи то сусіди над нами.
— Ні. Гучно?
— Ледве чутно. Але знаєш, така… мелодія увесь час повторюється, дуже бадьора, нав'язлива. Заснути неможливо.
— І часто? — запитав він, намагаючись, аби голос був таким само байдужим.
— Та вже щонайменше з тиждень.
— Я, коли помічу, скажу. Певно, сусіди радіо на ніч не вимикають.
— Напевно… Ти ходи їсти, потім завершиш. У нас для тебе є новина.
Сашко чомусь вирішив, що нічого хорошого очікувати не варто.
Батько сьогодні і готував, і господарював за столом. Суп із грибами і битки вдалися, і тато просто світився від гордощів. Маму до плитки він не пускав, вона сиділа, спостерігала за ним із легкою хитрою усмішкою.
— Ну, всім смачного!
— А новину, тат?
— Ага, новину! — він ляснув себе по лобі, підморгнув. — Твоя правда, ми мало не забули. Новина в нас, синку, така: до середини осені в тебе буде сестричка.
— Супер!.. — повільно й обережно промовив Сашко. — Правда, чудово. Вітаю!
— Здається, ми тебе трохи ошелешили. — Батько поплескав його по плечу. — Ну, звикай до думки. І пропоную обговорити, як назвемо твою сестричку.
У Сашка вистачило сил вдати, що все гаразд. Мовляв, ошелешений, але не засмучений. Він навіть з-за столу встав останнім і пішов до себе не одразу.
Ще годину Сашко розбирав стоси паперів, уже скоріше за інерцією. А коли вирішив іти спати, випадково знайшов пропажу. Ножик лежав під складеними насипом теками, напевно, закотився туди, коли Сашко вигрібав вміст шухляди.
Зараз чомусь він чітко побачив, що ножику вже чимало років. Різьблені накладки зі слонової кістки пожовкли, візерунок місцями стерся. Але лезо виходило так само вправно й досі було гостре.
Сашко нашвидкуруч прибрав у кімнаті, почистив зуби, вимкнув світло і влігся. Чекати, доки всі заснуть.
Чутно було, як ходять у вітальні й тихо перемовляються батьки. Потом світло згасло, клацнули двері спальні.
Він лежав і спершу рахував до ста, потім — подумки читав дідові вірші. На п'ятому вирішив, що часу минуло достатньо.
У вітальні було тихо й темно, як і скрізь у будинку; тільки світло від ліхтаря падало косою нерівною лінією та світилися бурштиновими вогниками кнопки тєліка з плейєром.
Сашко підійшов, скрадаючись. Босі ноги нечутно ковзали по килиму.
Кульки висіли там само, під іконою Спокутника. Він завмер перед ними, простягнув руку з ножем…