Насіння й вірші — це в нього було нероздільно, як вдих і видих. Сашко, коли зовсім маленьким був, думав, що всі поети так писали: і Святослав Долинський, і Анатоль Пуассе, і навіть великий Річард Олдсміт, — в одній руці перо, друга кидає до рота насіння.
— Саньку, ходи-но сюди, — мовив дід, не обертаючись.
Сашко підійшов.
Дід зиркнув на нього поверх окулярів. Окуляри на дідові виглядали недоладно, як в'язана шапчина на слоні.
— Бач, я сьогодні трохи скипів. День паскудний. Паскудний… еге ж. Ти тут ні до чого, та й іграшки твої… — він махнув рукою, наче й говорити не було про що. — Справа не в іграшках. Ти поки цього не розумієш… колись, може, втямиш.
Сашко тихцем зітхнув: почалося.
— Ти не зітхай, не зітхай! — незлобливо прогудів дід. — Бач, зітхатель знайшовся! То що, мир?
— Мир, — підтвердив Сашко.
— Отож-бо! Тримай, — дід простягнув на долоні свій складаний ножик. — Щоб зручніше було підставки зачищати.
Сашко спершу не зрозумів. Дід цього ножика привіз із собою, коли втік з півострова. Він усе втратив: дім, першу дружину, друзів. Коли б його впіймали, розстріляли би як терориста — чи «свої», чи миротворці. І от він примудрився якось вижити, вціліти попри все й перебратися через Стіну, маючи при собі лише напівпорожній заплічник, де лежали пластикова пляшка з рукописами та ось цей ніж.
Ніж був примітний: корпус із різьбленими накладками зі слонової кістки, декілька лез, мініатюрні ножиці, викрутка… Сашкові дід давав його потримати, коли був у доброму гуморі. Себто рідко.
— Бери, — мовив дід. — Дарую. На біса він мені, старому банякові?
Сашко проковтнув клубок у горлі й, не знайшовши потрібних слів, просто обійняв діда. Той аж гикнув від несподіванки.
— Ти, друже, легше, бо так із мене всю душу вичавиш! Давай без оцих шмарклів, ти ж бо не дівчисько. — Він відсторонився й зазирнув Сашкові у вічі. — Але домовимося: в школу не носити й у дворі не вихвалятися. Розумієш, чому?
Сашко розумів. Дізнаються — скажуть мамі. Тоді й дідові, і йому буде непереливки. Їхня мама — жінка сувора.
— Ну гаразд, — буркнув дід, повертаючись назад до столу, — ти лягай, а я ще попрацюю. Світло не заважає?
Уночі Сашко чув, як він повертається в ліжку, зітхає, шкрябає підборіддя. Тихо встає та, човгаючи капцями, рушає до вітальні. Що він там робив, Сашко не чув, але знав. От просто бачив, як дід підходить до кутка, де висить ікона зі Спокутником, торкається бабусиної кульки, прив'язаної до гвіздка. Підтягує її до себе, стирає неіснуючий порох і, притиснувшись лобом до гумового боку, мовчить, мовчить, мовчить, мовчить…
На дідів день народження вдарили морози. Останнє листя осипалося й хрускотіло під ногами, наче хтось висипав на місто весь чипсовий запас країни. Замість бабиного літа настала дідова зима.
За ці два тижні Сашко майже заспокоївся, хоча інколи — особливо коли бачив Курдіна з його кулькою — йому дуже кортіло принести до школи ніж і похизуватися. Неодмінно на перерві, коли Сидорова й Гордійко з новенькою йтимуть зі столовки.
Денису Лебединському Сашко, певна річ, про ножик розповів, а вчора Лебедя, який нарешті своє відгрипував, мати пустила до Сашка в гості. Лебідь подарунок зацінив.
— Таланить тобі, — сказав. — Хоча… — І він покосував на кухню, де дід про щось лаявся по мобільному зі своїм приятелем, редактором Антон-Григоричем.
— Що «хоча»? — перепитав Сашко.
— Життя грає з нами у квача, — віджартувався Лебідь. Віднедавна він підсів на п'єси Олдсміта, тож тепер сипав лункими цитатами до ладу чи ні. — Ти хоч із новенькою познайомився, йолопе?
— А в око? — дружньо запропонував Сашко. — Чого б це мені з нею знайомитися?
Лебідь гмикнув.
— Справа твоя. Курдін, подейкують, на неї задивляється, от йому й заціди в око. Хоча — з якого б це дива тобі йому завдавати тілесних ушкоджень? «Ніхто вона мені, ба — менше, ніж ніхто».
Словом, наступного ранку Сашко так само був занурений у по-олдсмітівськи важкі роздуми. З одного боку — дав слово. З іншого — гад Курдін.
Складений, ножик ідеально лягав до чохла від Сашкового мобільного. І вигляд мав стильний. Не до портфеля ж його класти, звідти і поцупити можуть!..
На великій перерві Сашко неспішно спустився у вестибюль, усівся на підвіконні й дістав із портфеля ароматне яблуко. З кіношною лінькуватістю, яку підгледів у Діка Андреоллі у «Срібних сідлах», клацнув лезом і розполовинив яблуко. Простяг шматок Лебедю, котрий, передчуваючи видовище, тинявся неподалік.