— Там, на горищі… — сказав він. — Сушать білизну… Значить, мотузки…
— На горищі? — перепитав я.
— Нагорі… Там темно. І взагалі…
— Покажи дорогу!
— І я з вами! — зголосився благородний Принц Датський.
— Ні, залишайся тут, — сказав я. — А що, як Племінник вирветься на волю! Доведеться боронити жінок. Хоч одного мужчину треба залишити!
— А я? — тихо спитав Покійник. — Хіба я…
— Авжеж, звичайно! Ти давно хотів умерти. Ось, може, і випаде нагода…
Ми з Глібом рушили на горище. Коли ми вже виходили з кімнати, нас наздогнав голос, який я не міг переплутати ні з яким іншим на всьому білому світі:
— Обережно!
Одне тільки слово… Але в ньому було все, про що я мріяв: тривога, прохання швидше повернутися і ніжна обіцянка чекати! Так проводжають на подвиг. Що зустріне нас там, на горищі? Цього ніхто не міг сказати.
Спершу ми піднялися на другий поверх, де була кімната, з якої звичайно долинало: «Ах, ви живі? А ми вас — бац! — по карку! Ах, ви ще пручаєтеся? А ми вас по потилиці — лусь!» З кімнати виповзла смужка світла. Я зазирнув… На столі, що був без скатерті і навіть не був вкритий газетою, валялася колода карт. Світилася лампочка без абажура. Далі нагору вели сходи без поруччів.
— Сюди… — сказав Гліб.
Ми почали підніматися ще вище сходами, які буркотливо зарипіли, хоч вони й не були змальовані в повісті Гл. Бородаєва. Над ними звисала брусована стеля без штукатурки. Все тут було якесь голе, немовби невдягнене: стіл без скатертини, лампочка без абажура, стеля без штукатурки, сходи без поруччів…
Ми йшли вперед без страху!
Я спершу намацував у темряві сходинку, а потім уже ступав далі: один необережний крок — і я полетів би без будь-якої надії вхопитися за поруччя, яких не було.
Нарешті ми досягли мети! Горище було збудоване у формі труни, накритої віком. Ми були всередині цієї труни. На мене приємно війнуло гнилизною і вогкістю.
Я знову перебував у рідній детективній обстановці: темно, таємно, крізь трикутне вікно вітер заносив свист і холодні краплини…
Природа, отже, й далі жила своїм особливим, але прекрасним життям: на вулиці, як і досі, йшов дощ.
Вікно було без шибок, а мотузки, протягнуті через горище, без білизни. І тут теж усе було голе, невдягнене, мовби кимось пограбоване. Це мені подобалося!..
Здавалося, з похмурих глухих кутків на нас ось-ось щось накинеться. Та цього, на жаль, не трапилося.
Простягнувши вперед руки, ми пішли нетвердою ходою по нетвердій земляній долівці в глиб горища.
І раптом я побачив людину… Вона висіла під стелею в білій одежі. І гойдалася… Мужність, що цілий день була зі мною, враз мене покинула.
— Що?.. Що це? — прошепотів я і позадкував нетвердою ходою по нетвердій долівці.
Мабуть, слова від жаху застрягали мені в роті, і Гліб їх не чув. Зібравши останні сили, я крикнув:
— Що це?!
— Сорочка, — відповів Гліб. — Григорій виправ… І повісив… Вітер її той… Надимає…
«О, як добре, що Наташа залишилась там! — майнула мені думка. — Як добре, що вона не бачила мого падіння, яке відбулося, хоч я й стояв на ногах!»
Гліб квапливо відв'язував один з мотузків. Він дуже старався: йому треба було набрати якнайбільше пом'якшувальних обставин.
Суперечливі почуття розривали мене і мало не розірвали зовсім. З одного боку, я був вдячний Глібові за те, що він був свідком хвилинного падіння, але не помітив його, — чи то через темряву чи то через те, що був зайнятий мотузком. Але, з другого боку, я розумів: якби не Гліб, мої нерви не розхиталися б і не йшли б до такого жахливого стану. «Навіщо ж він вчинив те, що вчинив? З якою метою?» Це мені ще було неясно.
За кілька хвилин ми спустилися в кімнату Гл. Бородаєва. Онук письменника ніс мотузок, яким ми мали його зв'язати.
— Чуб у тебе такий, як треба: скуйовджений! — сказав я, уважно оглянувши Гліба. — Сорочка теж: без ґудзиків!
— Може, і на пальті відірвати? Два чи три?.. — запропонував Гліб. Він готовий був на все!
— Ні, не треба. Ще замерзнеш! — Я читав, що до підслідних треба виявляти доброту, або, точніше сказати, чуйність.
— Тепер лишилося прив'язати тебе до стільця. До найлегшого, он до того…
Гліб покірливо задер руки, наче здавався в полон. І ми прив’язали його до плетеного стільця. Його спина і спинка стільця були щільно притиснуті одне до одного.
— Запам'ятай: ти так несамовито поривався на допомогу Племінникові, що нам довелося тебе прив'язати! За поспіхом ми не врахували, що стілець легкий і ти можеш бігати по дачі разом з ним. Запам'ятав? І головне: ми давно втекли. Тобто залишили дачу… І поїхали в місто. Щоб Племінник не влаштував погоні. Затямив?