— Затямив.
— Скільки часу потрібно тобі на цю операцію?
— Не знаю… Хвилин десять… Або п'ятнадцять…
— Звіримо годинники!
— Я не маю годинника.
— Ну гаразд. Чекаємо на тебе біля того самого пенька точно чверть години! Будемо звірятися за Наташиним годинником. Наташо, котра зараз година?
Вова простягла мені руку. Я узяв її руку в свою. І довго тримав.
— Що, погано видко? — спитала Наташа.
— Ні… Просто я хочу діждатися, поки буде рівно двадцять годин двадцять хвилин. Добре запам'ятовується: двадцять двадцять!
Вона теж глянула на годинника:
— Але ж треба чекати аж чотири хвилини.
— Нічого, я почекаю.
Рівно о двадцятій двадцять я вигукнув:
— Операція починається! Ти, Глібе, нічого не забудеш? Племінник мусить повірити: ми давно залишили дачу! І поїхали в місто… А насправді чекаємо біля пенька!
— Не забуду…
Я підступив до Гліба й прошепотів:
— Ну, а якщо… Вважай, що ми тебе простили. Проте я сподіваюсь, що ми ще зустрінемося!
— Я теж…
— Тепер усі — на вулицю! Навшпиньки! Щоб Племінник нічого не почув, — скомандував я.
Не тільки Миронова, а й усі інші охоче підкорилися наказу, бо Племінник щосили тарабанив по іржавому залізу і здавалося, що він ось-ось висадить двері.
Гліб залишився сам, із скуйовдженим чубом, з стільцем на спині і в сорочці без ґудзиків.
Ми навшпиньки залишили «стару дачу» і знову побігли.
Природа тим часом, як і досі, жила своїм особливим, прекрасним життям, але вже в темряві. А що може бути сумніше за безлюдне осіннє селище! Та ще ввечері… Кілька разів я жив улітку на дачі. І ось коли наприкінці серпня одна дача за одною пустіли, ставало тоскно й самотньо. Ну, а тут уже в цілому селищі не було ні вогника! І ми весь час потрапляли в калюжі, в ями, в рівчаки.
Ми знову почали оббігати сосновий ліс, який вдень був такий гарний, молоденький, а зараз потемнів і насупився, наче за один день постарів. І всі дерева здавалися мені здаля зловмисниками, що причаїлися…
Ранком я б цьому, звичайно, зрадів. А тут навіть дощ, і болото, і сльота не радували мене. Мені раптом захотілося додому, в теплу кімнату. Але це була тільки хвилинна слабість! Я їй не піддався. Я відкинув її. Точніше сказати, пожбурив!
— Хіба це не мій пеньок? — вигукнув Покійник. І знову вмостився посередині: іншим уже сісти було ніде. І так само, як вранці, все у нього дихало: і ніс, і живіт, і плечі. Я це відчував у темряві.
— Поступися місцем жінкам! — сказав я.
— Хіба ми в трамваї? Чи в тролейбусі? — усміхнулася Наташа. — В лісі чемність ні до чого.
Покійник схопився. Але вона не сіла. І навіть Миронова залишилася стояти.
— А ще лірик! — сказав я Покійникові. — Присвячуєш вірші красуням! — І тихо додав: — Неіснуючим…
— Не треба зачіпати Покійника, — попрохав добрий Принц. Він, як і досі, гадав, що Покійник пізнав уже щастя кохання. А чужі почуття Принц поважав.
— Згоден не будемо сваритися в таку хвилину! — сказав я. — Що там зараз із нашим Глібом?
Я сказав «із нашим», бо, уявляючи собі, якій небезпеці (може, навіть смертельній) піддавав себе Гліб, я ладен був забути його провину, його злочин. «А що, коли Племінник йому не повірить? — думав я. — А коли він розлютований вискочить з підвалу і накинеться на Гліба? Або заштовхне його в підвал і замкне?»
— Звичайно, можна було б і не випускати Племінника, — сказав я тихо…
— Хіба можна так повестися з людиною? — відповіла Наташа.
Під холодним дощем вона думала про справедливість!
— Котра зараз година? — спитав я у неї.
— В темряві не бачу, — сказала Наташа.
— Дай руку. Я побачу!
Вона простягла руку, і я довго дивився.
Потім я ще три чи чотири рази прохав її дати мені руку і знову довго придивлявся, бо важко було побачити стрілки. І взагалі…
Нарешті я почав хвилюватися! П'ятнадцять хвилин минули. А Гліба все не було.
«Він пожертвував собою і тим спокутував провину, — думав я. — А я був з ним не досить чуйний… Щоправда, я не виявляв брутальності. Але все-таки докоряв йому. А він сам на сам, зв'язаний і скуйовджений, з стільцем на спині, зустрівся в підземеллі з Племінником. Не кожен би на це зважився. Ось Покійник нізащо не пішов би! А я сам?»
На останнє питання мені важко було відповісти. І я, щоб не думати про це, ще раз глянув на Наташиного годинника. Минуло вже двадцять хвилин.
Це було жахливо… «По-перше, очевидно, загинув Гліб, — думав я. — А по-друге, до електрички залишається зовсім мало часу. І якщо ми запізнимося й цього разу, то не дістанемося додому вже до завтрашнього ранку. А як ми повідомимо про це батьків? Ніяк! По телефону подзвонити вже не зможемо: Племінника випущено на волю! Наші мами й татки просто загинуть. Не в прямому розумінні слова, а в переносному. Хоча деякі, можливо, і в прямому. Особливо мами! За татків я потерпаю якось менше. А де ночувати? Не підемо ж ми в гості до Племінника! Може, поїхати без Гліба? Ні, неможливо. Допомогти йому? Як?!»