— Бородаєв — наш знатний земляк. Він творив у другій чверті цього століття.
— А що саме він творив? — спитала Нінель Федорівна.
— Різні твори, — відповіла Миронова. — У нас є літературний гурток його імені.
— Імені Бородаєва?! — Нінель Федорівна засміялася. Вона була з іншого міста, до якого слава нашого знатного земляка поки що не докотилася.
Миронова підняла руку й пояснила:
— У нашому класі вчиться онук письменника Бородаєва. Він сидить на останній парті в середньому ряду. Він — почесний член нашого літгуртка.
— Почесний? Навіщо такий гучний титул?
Нінель Федорівна зазирнула в журнал.
— Хай Гліб вибачить мені. Я не читала книжок його дідуся. Це моя вина. Коли виставка закриється, — вона показала на стенд, — тоді я візьму всі ці книжки й прочитаю. Отже ти, Глібе, мені вибач.
Ми ще дужче похололи. По-перше, жодна учителька ніколи не вибачалася перед нами. А по-друге, вона мала намір закрити «куточок Бородаєва…»
Мені зробилося сумно: «Невже старшокласники не будуть більше забігати до нас? І ніхто більше не скаже: «В шостому «В» уміють шанувати… В шостому «В» люблять літературу!» Ми станемо найзвичайнісіньким класом. Як усі…»
Інші теж засумували. Я відчував це: всі наче завмерли, навіть зошити не шелестіли.
Миронова знову підняла руку:
— А ми готуємо спеціальні збори гуртка, присвячені творчості знатного земляка…
Вона дуже хотіла допомогти новій учительці якнайшвидше в усьому розібратися.
— У якій чверті нашого століття творив Бородаєв? — перепитала Нінель Федорівна.
Миронова швидко підняла руку й випалила:
— У другій!
Вона любила підказувати вчителям.
— А ми давайте почнемо з першої чверті минулого століття. З Пушкіна, наприклад… Потім підемо далі, й отак поступово дійдемо до Бородаєва.
— У нашого гуртка творче спрямування, — сказав Покійник. — Ми самі пишемо.
— Я теж пишу вірші, — повідомила Нінель Федорівна. — Колись вам почитаю. Якщо наберуся відваги. Що вам іще хочеться знати про мене? Я неодружена. Граю в теніс. Учителі ніколи не розповідають про своє особисте життя. А знати цікаво! Це я по собі знаю. Пам'ятаю…
Вона починала мені подобатись. Досвідчене око могло майже безпомилково визначити, що й інші діти пожвавішали: вони засовалися, заворушилися.
— У цьому місті, — сказала вона, — у мене немає ні родичів, ні знайомих, ні близьких. Тепер ось ви будете… Якщо вийде.
Раніше, коли лунав дзвінок, усі одразу ж вискакували з класу. А тут почали повільно підводитись, наче обважніли від різних думок і сумнівів.
Я підійшов до Нінель Федорівни й сказав:
— Знаєте, у Бородаєва є повість «Таємниця старої дачі»… Ох, який детектив! Увесь наш гурток хотів з'їздити на цю дачу. Походити місцями подій… Це недалеко: лише година, якщо електричкою.
— Він писав детективи? — пошепки спитала Нінель Федорівна, і кивнула на фотографію Бородаєва.
— А ви любите їх?! — вигукнув я з погано прихованим хвилюванням.
— Усі люблять. Тільки дехто не признається.
«У нас абсолютна близькість душ! — подумав я. — Вона вгадує мої думки!..»
Учні почали виходити в коридор. Тільки Гліб залишився сидіти на своєму місці, нахилившись до парти. Поруч стояв Принц Датський.
Нінель Федорівна підійшла до них. І я підійшов.
— Ми вирішили поїхати на стару дачу, — сказала вона. — Якоїсь найближчої неділі. Поки ще осінь… Ти, Глібе, будеш нам за провідника?
— Я охоче… Якщо, звичайно, ви… А я з охотою… — Він знову перестав договорювати фрази.
Коли Нінель відійшла, Принц Датський пообіцяв Глібові:
— Я напишу вірш про цей день! Може, тобі буде приємно?..
І погладив Гліба по голові.
Гостра спостережливість давно підказала мені, що фізична сила поєднувалася в Принцові з дитячою сором'язливістю й добротою.
В коридорі мене зупинила Наташа Кулагіна. Це бувало так рідко, що я буквально затремтів.
— На твоєму місці я б у неї закохалася, — сказала Наташа. І так пильно подивилася, що в мене враз майнула думка: «Випробовує! Ревнує!..»
О, як часто ми беремо бажане за справжнє!
— Закохатися? — голосно перепитав я. — Ну, що ти? Які на те підстави?..
— Виходить, ти не маєш смаку. Вона чарівна!
«Невже і справді хоче, щоб я закохався? Невже це їй байдуже?» — з цією прикрою думкою я тинявся по коридору всю перерву.
Десь через тиждень Нінель Федорівна сказала:
— Я готуюся до змагань з теніса. На першість міста… Хто хоче, може прийти на тренування. Я вас там зустріну, на стадіоні. Щоправда, це на кінці міста. Але ви доберетеся: тролейбус, потім трамвай, знаєте?