переказуючи історію Війни Червоної та Білої Троянд.
- Чому вони втікають? - запитувала я, розмазуючи по щоках солону воду, що текла з-
під моїх вій.
«Тому що мало знають,-відповідали голоси,-багато їдять, багато сплять... Тому що
вони - круглі та гладкі...»
- А я? Яка я? - запитувала в них (у мене ж не було люстерка).
«Ти -різна...»
- А я можу стати круглою та гладкою? - сподіваючись, питала знову.
«Можеш, - чула у відповідь. - Звичайно, можеш. Але тоді ми підемо...»
А я ж так боялася лишитися без їхніх історій! Хоча бавитися з іншими дітьми мені
також дуже кортіло! Суперечності терзали мене. Я мріяла бути такою, як інші. Щоб не
опускати очей, щоб брати участь у загальних розмовах, бути рівною серед рівних.
Водночас мені потрібно було знати відповіді на тисячі запитань. А їх могли дати тільки
голоси, котрі чомусь обрали своїм мешканням мою бідну, завжди похилену голову. Через
них я відчувала себе вигнанцем.
Але не тільки через них! Було, швидше за все, ще щось чого я не могла збагнути
своїм дитячим розумом.
- Ти мусиш соромитися! - часто чула я від учителів та вихователів. І намагалася
якнайшвидше сховатися у свою кімнатку, сісти біля вікна та взятися до вишивання
зашифрованої фрази. «Той, хто вірить у мене...»
Я вишивала й думала, думала. Бачила свої руки, моторні пальці з голкою - вони
здавалися мені занадто тонкими. Можливо, через них я мушу соромитися?
Розглядала свої ноги і перекидала косу на плече - вона була дивовижного кольору...
Можливо, це підстава для сорому?
А коли вуха мої вже палали, а з-під вій знову текли солоні джерела, я чула
колискову:
Дін-дон!
Буде сон...
Трень-брень!
Буде день...
Тік-так!
Буде знак...
Тонь-тінь!
Буде кінь...
Бом-бім!
Буде дім...
Я засинала, багато разів повторюючи магічні слова: сон-день-знак-кінь-дім». І
розуміла їх так: я засну, а коли прокинусь, отримаю якийсь знак. І тоді сяду на коня та
поїду туди, де мені вірять. Поїду додому...
Спливали роки. Я навчилася багатьох речей. У Притулку працювала в саду, пряла й
ткала, носила воду з криниці. Коли мені виповнилося шістнадцять, за традицією мені
подарували пиріг із шістнадцятьма свічками. Але поставили його не в загальній залі, як це
робилося для інших, а просто занесли мені до кімнати, щоб я з'їла його сама. Я спробувала
покликати до себе тих, з ким прожила тут усі ці роки. Але голос мій був занадто тихим і
тремтів, я, як завжди, не підводила очей-мене ніхто не почув. А якщо й почули, то вдали, що не почули...
Пиріг був кислий і солоний. Я кидала крихти за вікно, і їх не клювали навіть пташки.
Я дивилася на високий кам'яний мур Притулку, на п'ятачок подвір'я з жовтою травою,
куди ніколи не діставалися сонячні промені. І сама відчувала себе травою - зів'ялою і
скошеною.
Життя в Притулку тривало за усталеним розкладом: уранці - молитва і сніданок у
великій залі за довгими дерев'яними столами, удень - уроки, праця, потім - обід і
півгодинний сон. Потім - вивчення нових молитов і вечірня служба в кам'яній каплиці.
Тільки раз на рік брама відчинялася й лунала музика. Це означало, що всі, кому
виповнилося шістнадцять, вирушають у Велике Життя.
Але для того щоб ось так залишити Притулок, необхідно мати на себе попит, тобто
письмове підтвердження про те, що там-то й там-то потрібні робочі руки. З яким
нетерпінням я чекала цієї миті! Але... На мене попиту не було, не було й заявки. І я знову
чула:
- Ти маєш соромитися! Бачиш, ти нікому не потрібна!
І це було правдою.
Тільки одного разу на кілька хвилин я відчула цей дивний стан потрібності комусь.
Але це мене лише злякало...
...Зазвичай на вечірню молитву ходили тільки старші вихованці, менші молилися в
класах під наглядом вихователів. Щоправда, я завжди молилася окремо -у своїй кімнаті. І
хоча слова молитви висіли в мене на стіні у великій залізній рамці, зізнаюся, я грішила й
ніколи не поглядала на неї - адже за мною ніхто не спостерігав. Я підводила очі, дивилася
на верхній вітраж свого віконця й щоразу промовляла щось своє або те, що підказували
голоси.
Так було, доки я не подорослішала. А вже тоді почала ходити в каплицю разом з
усіма. Ми йшли довгою чередою, завжди босі (навіть у лютий мороз!) і несли свічки.
Овальна пащека каплиці по черзі ковтала вогники. Я завжди пасла задніх і не
квапилася: дуже не хотілося віддавати свічку голодному чорному проваллю.
У каплиці стояли вузькі кам'яні лави. Ми сідали, щільно притискаючись одне до