Просто випала нагода купити в знайомого алкоголіка-дисидента батьківську хату з
присадибною ділянкою в селі. Не з десятьма гектарами, як у інших, - із ланами чи
штучними озерами, - а невеличкі шість соток. Хата-розвалюха, Відбудовував її десять
років. Часом сусіди жартували:
- Що ж ти, Петровичу, ніяк свою фазенду не добудуєш? Грошей немає?
- Немає!-відповідав. - Ось піч ставлю. А на цеглу поки що не вистачає...
Співчували. Хитали головами: у самих не вистачає, ми це діло знаємо, ми не багатії
які-небудь, не депутати, не правителі - наша справа маленька: хліб та буряки вирощувати.
Так і звикли до мене...
Часом запитають:
- На що живеш, Петровичу?
- Та, - кажу, - донька з міста надсилає на хлібчик. Мені ж багато не треба.
Вони й без того банили, що я багато не беру. Хліб, консерви, цигарки «Прима» без
фільтра. Та, звісно, пляшку. Без пляшки ти тут - чужинець. Хоч вилий, а купити мусиш, інакше - не зрозуміють.
Увечері години зо дві в мене горить світло та на повну гучність працює телевізор.
Він зловісно шипить. Звук виривається назовні, лине лісом. У селі брешуть собаки. Я
заплющую очі. В убогій кімнатці пахне яблуками та сливами. Мені здається, ніби я пливу
в густих хвилях меду. Вечір також - медвяний. Призахідне сонце щедро розстелило свій
обрус на дощатій підлозі, на столі. Ще пару годин, і воно витягне край цього обруса за
горизонт. На облізлій скатертині лежать яблука, цигарки, бляшанка із бичками в
томатному соусі, засохлий хліб. Мені добре. Здається, що зараз увійде з двору бабуся з
відром свіжого молока. Або вбіжить жінка-найгарніша в світі. Вона буде в червоній
спідниці. У намисті. І - боса. Обов'язково - боса, природна. Але тут таких не водиться.
Це - чуже життя. Мені треба йти з нього. Я встаю, вимикаю свою «шипучку», світло.
У кімнаті є двері. Коли я придбав цей будинок, за ними була невеличка комора, в
якій валялися старі граблі, заплетені павутинням. Двері й зараз убогі, обшарпані, з грубою
металевою ручкою. Я відчиняю їх.
Це не так уже й легко - всередині вони броньовані, досить важкі, як дверцята сейфа.
Я роблю крок у темряву, й у кабіні дзеркального ліфта автоматично вмикається м'яке
світло. Я натискаю кнопку і спускаюся в передпокій.
Дуже кортить ковтнути холодного-прехолодного пива. Насамперед я відкриваю
холодильник. Там його - десяток сортів. Сьогодні я вибираю «ЕКU-28». Падаю в крісло.
Перед тим як іти в душ, мені потрібно адаптуватися, звикнути, прокашлятися. I, як кажуть
японці, знайти своє обличчя. Попереду - багато роботи.
Я натискаю кнопку пульта. Що там робиться у світі? На екрані «плазми» виникає
знайоме обличчя тележурналістки. «Погарнішала, - зауважую я. - Підстриглася. Оченята
блищать. Цікаво, чи сподобався мій учорашній презент? Чи те купив?» Учора я докладно
пояснив, що треба: сережки. І не в золоті, а в платині. І не з діамантами, а модні - з
рожевими перлинами. Я такі давно обіцяв.
Придивляюся до екрана. Усе точно. Рожеві у платині!
Перемикаю канал. Журналісточка мене більше не цікавить. Ця скаже, як треба. Як
МЕНІ треба. А от інші...
Я клацаю пультом. Потім кидаю його на протилежний бік шкіряного дивана. Усе
зрозуміло. Тепер у душ - і до роботи.
Працюю зазвичай у зеленому кабінеті другого нижнього поверху. Тут купа техніки,
така ж «плазма», налаштована на вех канали світу, комп'ютер, кілька десятків
стільникових телефонів. Кожен призначений для окремого клієнта. Кожен - іншого
кольору. «Родинний» - червоний. Беру його й роблю перший обов'язковий дзвінок:
«Люба, які в тебе плани на вечір?..».
Л потім починається найголовніше. Кому - дати, у кого - забрати.
- В'ячеславе Петровичу! - волає одна слухавка. -Цього - замало! Треба не менше
трьох! Чистими! Горимо!
- Готівкою? - нервово шепоче інша. - Я не встигну зібрати... Ви мене вбиваєте...
Так, часом я вбиваю. Але інакше не намотати цеп проклятий вус на руку - вислизне,
тільки його и бачили. А тому рука повинна бути залізною...
- Це ваша остаточна умова? - гордо питає зелена слухавка. -Ми мусимо домовитися,
інакше...
Я посміхаюся. Мені не варто погрожувати. У мене - там, за стіною, в бібліотеці - всі
вони розкладені по полицях. Для кожного є тека з написом «Цілком таємно». I праві, I ліві, і центрові... Вони про це знають.
- В'ячеславе Петровичу, завтра прямий ефір. Кого запрошуємо?
- В'ячеславе Петровичу, номер перший - у розробці. Завтра починаємо діяти. Нехай
всіляка срань знає своє місце!
- В'ячеславе Петровичу, кому відвантажувати?
Алло! Алло!