Я відчуваю, що мишка вже вгрузає у щось м'яке та вологе по самісінькі вушка.
- Авжеж! - кажу я, сідаю за стіл і розгортаю картку. Із розумним виглядом
занурююсь у читання. Медсестра так само зачиняє двері, спостерігаючи за моїми рухами.
Мабуть, тут так заведено. Так само вони зачиняють двері палат. Добре, що на моїх немає
віконечка, вирізаного посередині.
Я розплутую різнокаліберні лікарські почерки. Нічого не розуміючи у специфічних
термінах, перегорнувши кільканадцять сторінок, відкладаю картку. Зрештою, я не лікар - я
«психоспікер», мені треба просто побалакати.
Близько дванадцятої мене починає підсмикувати. Двічі за півгодини я таємно
пробираюся до службового туалету (для цього треба попросити ключі у «коридорної» - і
це дуже неприємно), потім вставляю касету в магнітофон, перевіряю, чи все правильно, і
сідаю за стіл, дивлюся на двері. Нарешті у них стукають. Двері несміливо прочиняються.
- Можна?
Ось він, перший. Я дивлюся на картку й читаю ім'я та прізвище.
- Будь ласка, сміливіше, - привітно кажу я, натискаючи під столом кнопку запису. -
Сідайте. Давайте знайомитися.
Я називаю себе й запитально дивлюся в очі людини без віку. У нього сиве волосся,
охайна трикутна борідка (він мені нагадує Реріха) і світлі, майже прозорі очі. Мені трохи
ніяково дивитися на його халат та картаті капці. Йому пасував би твідовий піджак із
краваткою-метеликом...
- Мого імені історія не зберегла, - промовляє пацієнт. - Я - технолог. Можете
називати мене так.
- Добре. А якого виробництва? - намагаюся з'ясувати я.
Він морщиться і пересмикує плечима.
- Мого імені історія не зберегла, - повторює він і продовжує: - Абіотичні фактори -
ті, що впливають на компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий
склад повітря, температуру, вологість чи сухість, присмаки... Але суть не в тому. Вона в
альбедо,
тобто білизні, тобто в здатності поверхні відображати струм випромінювання,
зокрема у відображенні планетами струму світла, що падає на їхню поверхню... Власне, я
не марнославний. Суть не в тому.
Я тупо дивлюся на його борідку. Очі пацієнта випромінюють незбагненну мудрість.
У магнітофоні марно прокручується плівка, записуючи повну абракадабру. Я не знаю, як
перервати цей потік.
- Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.
Усе набагато простіше: було б дивним вписувати себе у свою історію - в рамки,
побудовані власноруч для інших. У сукупності еволюційних процесів у популяції
виникають нові види. Мікроеволюція призводить до мутацій, часом до мутуалізму - такої
форми міжвидових стосунків, коли взаємодія двох видів вигідна кожному з них...
- Це дуже, дуже цікаво, - кажу я, розуміючи, що тут - безнадійний випадок, назву
якого може пояснити тільки головлікар.
Я вже не намагаюся зрозуміти. Моя справа - вислухати. Принаймні вдавати, що
слухаю... Дивлюсь, як рухаються його губи й смикається білий трикутник борідки. Цікаво, хто так охайно підстригає її щоранку? Невже сам? Мабуть, ні, адже пацієнтам заборонено
мати ножиці... Поступово ловлю себе на тому, що мені неважливо, про що він говорить.
Головне - інтонація.
А вона заколисує. Я навіть здригаюся, коли він перестає говорити.
- Я зробив усе, що міг. І я вмиваю руки...
Він додає ще кілька фраз і зчіплює пальці в замок. Зараз він здається цілком
нормальним. Такий собі чоловік, захоплений невідомою мені наукою.
Власне, можливо, в його монолозі є якийсь сенс?
- Добре, я вам дуже вдячна, - чемно кажу я, вимикаючи магнітофон. - Але наступного
разу мені б хотілося, щоби ви відповіли на кілька моїх запитань. Домовилися?
Він слухняно киває головою. У його погляді на мить спалахує щось на кшталт іронії.
Ясна річ: йому немає про що говорити з таким невігласом, як я.
Викликаю коридорну. Вона виводить пацієнта. Він покірно йде, оглядаючись на
мене.
- До зустрічі, - кажу я.
Поглянувши на годинник, розумію, що на наступного «клієнта» у мене не вистачить
ані часу, ані сил. Враховуючи те, що додому мені добиратися не менше ніж півтори
години, починаю збиратися. Я ще не впевнена, що повернуся сюди завтра. «Ти цього
хотіла? - промовляю про себе. - Ти це отримала. Тихе місце, не пильну, хоч і мало
оплачувану роботу і безліч спілкування з можливістю мовчати». Я кидаю в сумку касету.
Не знаю навіщо, але кидаю. Можливо, цей жест - механічний?
- Ну як вам? - запитує чергова медсестра, і в її усмішці проступає знущальний вираз.
Уявляю, що вона думає про мене.