час їсть солодощі й від цього и губи завжди лискучі, немов льодяник. Вона, мабуть,
дурненька. Але як про це дізнатися? Анастасія... Просить списати. За поцілунок. I
сміється. Віра... Ні, досить! Я ненавиджу їх усіх. Але чому мені так боляче?.. Не можу
заснути, вмикаю нічник.
Батьки ще не сплять, сидять на кухні, чаюють. Їм добре удвох. Я дослухаюся:
виявляється, у нас гості - чуються голоси дядьків, тіток...
- Що будемо робити? - тихо каже тато. - Він росте... У нього виникають запитання...
- Так-так, сьогодні він запитував... - підтверджує мама.
- Це цілком природно... - відгукується басом дядько Петро.
- І що ти відповіла? - уриває його дружина, тітка Люся.
- Гадаю, пому пора знати правду, - каже тато, і западає недовга мовчанка. - Він уже
достатньо дорослий. Ми зробили все, що могли. Час отримати дивіденди.
- I я так вважаю! - підтримує розмову другий брат батька, дядько Володимир. -
Скільки нам ще тягнути кота за хвіст, горбатитися з ранку до ночі? Мені ще доньок заміж
видавати! На які бабки?
- Так, а в мене шуба давно потерта, - вередливим голосом попискує його дружина
тітка Світлана. - І ніде я не була-а-а, нічого не бачила-а-а...
- Годі - уриває її тато. - Зрештою, він - наш.
А ви так - серединки на половинку!
- Не сваріться, - каже мама. - Адже все давно вирішено.
- А якщо він завтра ожениться? I вас не повідомить? Молоді тепер моторні, з
батьками не дуже рахуються! - Це вони всі хором кажуть, ніби в театрі.
- Добре, - підводить риску тато, - через місяць він закінчує школу, а після вступу до
інституту я йому все поясню.
- А я, - з гордістю додає мама, - підшукаю кандидатуру. Не сумнівайтеся, справа
робиться...
Я розумію, що все це - про мене. Про кого ж ще? Вони постійно говорили про мене.
Дмухали, як на воду...
А потім, приблизив через півроку, відбулася та розмова.
Мені важко переказати п докладно. I якщо вже розповідати - то з самого початку... I того початку, про який я не знав. Тобто - з діда. Раніше я вважав, що мій дід давно помер.
Про нього ніколи не говорили. Збереглася одна фотокартка, на якій він зовсім молодий.
«Ти - викапаний дід!» - якось сказав тато, і в його голосі не було ані щему, аш
замилування. Я не зрозумів, добре це чи погано. Розглядав себе в дзеркало, приклавши до
його поверхні світлину діда, ширяв очима від картки - до свою зображення. I мені не
вірилося, що я схожий на цього вродливого молодика у військовій формі з чіткими рисами
трохи видовженого обличчя, з гарно окресленими вустами та прямим поглядом великих,
опущених кутиками донизу очей. Здорово, якби це було справді так! Прикро, що я ніколи
його не побачу! Мет здавалося, що ми зрозуміли б один одного.
Аж ось з'ясовується, що цей «стариган-продийсвіт» (так висловився тато) живий-
здоровий. I не десь у глухомані живе, а в чудовій країні. I не невдаха у притулку для
самотніх, а мільйонер!
У мене навіть подих перехопило від такої новини. А батько далі розповідає дуже
цікавеньку історію...
Виявляється, багато років тому покинув дід нашу бабусю дорогеньку (царство їй
небесне!) й утік на заробітки до Канади. І заробив так добре, що став магнатом у галузі
побутової техніки.
I все було б нічого, та чомусь зненавидів дід увесь свій рід, а сина майже прокляв.
Тому тепер від нього ані слуху, ані духу, ані копійки... Хіба можна любити людину за таку
підступність?!
- Зараз старому хріну, - сказав тато, - пішов дев'ятий десяток. А років сімнадцять
тому приїхав від нього посланець і привіз дивного листа, над яким ми лише потішалися...
- А що було в тому листі?-нашорошив вуха я.
- Спочатку здалося, що повна дурня!-усміхнувся батько, - Тоді ж які часи були: не
дай Боже мати родичів за кордоном. Та ще таких, як твій дід!
- І все-таки, що? - Я відчував, що зараз усе з'ясується, виявиться, що я королівський
спадкоємець.
I вчитися мені не потрібно, і працювати також. Тільки валізу зібрати в казкову
країну!
- Одне слово, написав наш божевільний дідусь щось на кшталт заповіту. Щоправда,
не на власну смерть, а в разі твого одруження, тобто в разі одруження його онука. А сенс
заповіту полягає в тому, що отримає вся наша родина п'ять мільйонів доларів тільки в
тому випадку, якщо...
Тато замовк, закурив, закашлявся, роздушив майже цілу сигарету в попільничці и
утупився в мене змученим поглядом. Мені кортіло поквапити його, але слова приклеїлися
до зубів, ніби жувальна гумка, I хоч як намагався я вимовити хоч що-небудь - лише
видмухував невидимі кульки.
- ...якщо, - продовжував тато, - твоя дружина помре наступного ранку після весілля...