порожньо. Я взяв її на руки, вніс до темного під'їзду, якось протиснувся ліфт і натис
кнопку свого поверху. А що було робити?! Номера її квартири я не знав, до того ж це було
6 дивно - принести непритомну дитину до батьків. Або ще гірше, ввалитися в чужу
квартиру, адже я помітив, що в малої на мотузці, зав'язаній на шиї, теліпається ключ. Тож, мабуть, нікого немає вдома... Так відбулася наша перша зустріч...
* * *
Я поклав її на ліжко, побризкав на обличчя водою. І не на жарт перелякався:
дівчинка лежала, як мертва. Прислухався - дихає. Я заспокоївся і почав розглядати її.
Проте, зауважу відразу, - я не Гумберт Гумберт! І збоченських нахилів за собою не
помічав. Просто давно не бачив зблизька маленьких дівчаток, не звертав на них уваги. Ця
була справді гарненька, й сукня дійсно була закороткою. Але, швидше за все, тому, що
дівчинка з неї виросла. Довга розпатлана коса пшеничного кольору, довгі рівні й засмаглі
(чи просто - смагляві?) ніжки в білих гольфах, стоптані сандалі, котрі, як мені здалося, занадто дитячі для дівчинки десяти чи одинадцяти років, витончене худорляве обличчя з
виразними вилицями. Я подумав, що згодом вона стане справжньою красунею. За пару
хвилин помітив, що її вії здригнулися і під ними заворушилися зіниці, вони лишалися
заплющеними.
- Не бійся! - поспішив сказати я. - Все добре. Я твій сусід. Ти бігла і знепритомніла.
Я не зроблю тобі нічого поганого. Уже все минулося...
Я боявся, що вона отямиться й почне репетувати. Але цього не сталося. Я ще трохи
постояв над нею. Був упевнений, що дівчинка прийшла до тями, але причаїлася, очікуючи
чогось страшного. Трохи дивна поведінка, подумав я, і знову почав заспокоювати її:
- Все позаду. Полеж трохи, якщо хочеш. А потім можеш іти додому. Ти вільна. З
тобою все гаразд...
Жодної реакції! Та я був упевнений: вона мене чує! І навіть бачить крізь свої
пухнасті тремтячі вії. Добре, вирішив я, нехай хитрує й далі, якщо їй так подобається. Час
у мене є. Нехай отямиться. І сів за свій стіл, повернувшись до неї спиною. Хоч не збирався
сьогодні працювати, та час усе одно було змарновано, тому розкрив теку з науковою
працею свого колеги, яку мав відредагувати. Поволі захопився роботою і навіть злякався, коли в повній тиші пролунав голос:
- Ти прочитав усі ці книжки? Озирнувся: вона сиділа на краю ліжка - ручки на
колінах - і роздивлялася мої книжкові полиці.
- Слава богу! Я вже думав, що ти проспиш тут до вечора! - якомога привітніше
сказав я.
- Я давно не сплю, - відповіла дівчинка. - Я взагалі не люблю спати. І нічого не
боюся, - після паузи
раптом додала вона.
- Це добре, що ти така відважна.
- Я не відважна, - заперечила вона, - просто у мене купа різних проблем...
Мені стало смішно.
- Мабуть, із хлопцями? - пожартував я.
- Зовсім ні. Для дурнів у мене є це!
І вона показала мені кулак - малий, зворушливий і жалюгідний.
- А-а-а... Це - великий аргумент! - Яз іронічним розумінням захитав головою.
- А той дядько... - Вона нервово ворухнула одним плечем і завагалася.
- Не згадуй про нього! - перебив я. - Про таке краще одразу забувати. На світі багато
дурнів і просто хворих людей. Ти неодноразово їх зустрічатимеш. Тому не треба
перейматися.
- Це важко, - зітхнула вона.
Я погодився. Щоб перевести розмову на щось інше, запитав, як її звати, і почув у
відповідь трохи незвичне ім'я - Хелена.
- Так звали мою прабабцю, - пояснила дівчинка. - Я її навіть пам'ятаю...
Вона замислилася і додала:
- Вона палила люльку і гадала на картах... І її за це сварили. А вона ховала карти і
тютюн під церату в кухні, а мені показувала ось так, - дівчинка приклала палець до своїх
уст. - І... і так цікаво про все розповідала.
Не переповідатиму всієї розмови, але я здивувався, коли помітив, що сусідка
затрималася в мене майже на півдня.
Дещо про неї я зміг дізнатися з її відповідей на мої запитання, дещо домалював сам.
Я здогадався, що її родина досить проста - батьки працюють на заводі. Вона не говорила
прямо, але я добре уявив цю родину: пиятика у вихідні, закручування огірків на зиму - по
п'ятдесят слоїків, котрі потім стоять під ліжками й на балконі (мене завжди дивував цей
жіночий фанатизм щодо консервації, адже все можна купити в магазині), ритуальні сварки
як спосіб життя і мислення, «руль до получки», картопля зі шкварками, гості у свята, жовті від цигаркового диму фіранки. Що в такому разі залишається дітям? Бігати
вулицями, стукати в двері, за якими в однокімнатній квартирі «гуляють» дорослі,
виманювати копійки на морозиво у хмільних гостей, цупити зі столу щось смачненьке,