Нулен був смаглявим чоловіком середніх літ з промовистим черевцем, подвійним підборіддям і гачкуватим носом. Очі мав непроникні й недобрі. Він глипнув на Феннера, а потім на жінку.
— Хто це? — рявкнув.
Жінка смикнулася, кліпнувши очима.
— Зачекайте за дверима, — сказала.
Феннер пройшов повз неї і зупинився перед великим столом. Зауважив поплямлений Нуленів жилет та неохайні руки з брудними нігтями. Найтінґейл мав слушність. Справи Нулена йшли геть погано.
— Мене звати Росс. То як далі?
Нулен хитнув головою жінці, й та вийшла, зачинивши за собою двері.
— Чого вам від мене треба? — запитав похмуро.
Феннер нахилився до нього, обпершись об стіл.
— Хочу закріпитися в цьому місті й уже зустрічався з Карлосом. Він мені не підійшов. Ти — наступний у моєму списку. Отож, я тут.
— Звідкіля ти? — запитав Нулен.
— Від Кротті.
Нулен уважно розглядав свої брудні нігті.
— Отже, Карлос не захотів скористатися твоїми послугами. Чому? — в його голосі чулося кепкування.
— Карлос мене навіть не бачив. Я зустрівся з його головорізами, і цього мені було досить. Мене від них мало не знудило, тож я пішов звідти.
— А чому прийшов до мене?
Феннер вищирився.
— Вони сказали, що ти — нікчема. І я подумав: можливо, мені вдасться щось зробити для тебе.
Кров повільно прилила до щік Нулена.
— Що, так і сказали?
— Саме так. Із моєю допомогою ти ще змусиш їх покрутитися.
— Тобто?
Феннер ногою підсунув до себе крісло і вмостився поруч з Нуленом. Нахилившись до столу, пригостився тонкою зеленуватою сигарою з портсигара. Неквапно запалив її. Нулен сидів, спостерігаючи за ним. Очі його були напружено-уважні, й у них блиснув вогник зацікавлення.
— Поглянь на справу з іншого боку, — сказав Феннер. — З мого боку. Я приїхав од Кротті. Й хочу отримати свій шанс — такий самий, як у вас — заробити трохи грошенят, не збуджуючи нічиєї цікавості. Кротті сказав мені: йди до Карлоса або до Нулена. Але люди Карлоса вважають себе надто крутими, щоби перейматися мною. Я навіть не можу пробитися до Карлоса. Тому прийшов до тебе — і що бачу? Ти пересиджуєшся у своїй конторі, і секретаркою у тебе якась зблякла пласкогруда вівця. Тож чому тоді Кротті вибрав тебе? Можливо, колись ти і був кимось, але інформація Кротті вже застаріла. А може, ти ще кимось і є, тоді твій вигляд — лише ширма. Тож загалом вважаю, що ми з тобою порозуміємося.
Нулен здвигнув плечима:
— Навряд чи. Я не знаю, хто такий Кротті. Ніколи про нього не чув і не думаю, що ти — від нього. Думаю, що ти — кілер-невдаха, котрий блефує, шукаючи роботу. Мені ти не потрібен, і, сподіваюся, ніколи не знадобишся.
Феннер звівся на ноги й позіхнув.
— Чудово, — мовив він, — тепер можу дозволити собі трохи відпочити. Коли обміркуєш мою пропозицію, то зможеш знайти мене в готелі «Хейворт». Якщо знаєш Найтінґейла — розпитай у нього, хто я; він вважає мене тямущим хлопцем.
Кивнувши Нуленові, Феннер вийшов з контори. Унизу викликав таксі й поїхав до себе в готель. Там замовив у ресторані смажене черепашаче м'ясо. Поки їв, його розшукав Найтінґейл і сів навпроти.
Із набитим ротом Феннер запитав:
— Що, нікого ховати чи труни закінчилися?
У Найтінґейла був вельми стурбований вигляд:
— Що ти, до дідька, собі дозволяєш — полишити отак тих хлопців?
— А що? Я завжди роблю так, коли з мене кпинять. Щось не подобається?
— Послухай-но — Рейджер далеко не ягня. З ним так не можна.
— А як можна? Розкажи мені.
Найтінґейл замовив чорний хліб із сиром та склянку молока. І не відривав погляду від скатертини, аж поки офіціантка принесла замовлення. Коли та пішла, нарешті висловився:
— Своєю поведінкою ти мені все ускладнюєш. Феннер поклав ножа з виделкою на стіл і посміхнувся до чоловічка.
— А ти мені подобаєшся, — сказав. — Поки що ти — єдиний тут, хто простягнув руку допомоги. При нагоді віддячу тобі тим самим.
Найтінґейл уважно поглинув на Феннера з-під крисів капелюха. Сонце, що пробивалося крізь штори на вікнах, відсвічувало у його окулярах.
— А можеш і зашкодити, — сказав сухо.
Феннер знову почав їсти.
— Дідько! — вилаявся він. — Що за бісове місто! Коли вони врешті пообідали, Феннер відсунув стілець та звівся на ноги.
— Гаразд, приятелю, — підсумував він. — Якось днями загляну до тебе.
— Якось днями ми могли б і поговорити, — Найтінґейл сказав це з надією у голосі.
Феннер зняв капелюха й пригладив волосся.
— Ну, не знаю, не знаю... — відповів туманно.
Потім кивнув на прощання чоловічкові й вийшов у хол готелю. Клерк за конторкою був зайнятий, та коли Феннер минав його, улесливо посміхнувся.
Феннер сказав:
— Я йду спати: це місто — ваша глушина — мене просто добиває.
І ще до того, як клерк спромігся щось відповісти, піднявся у свій номер і замкнувся зсередини на ключ. Тоді зняв капелюха та піджак й улігся на ліжко. І майже відразу ж заснув — з усмішкою задоволення на губах.
Розбудив Феннера різкий телефонний дзвінок. Він рвучко сів у ліжку, поглянув на годинник, відзначивши про себе, що проспав дві години, а тоді потягнувся за слухавкою.
— Негайно приїжджай у готель «Фленґлер», — звелів йому чийсь голос у слухавці. — Бос хоче тебе бачити.
Феннер протер очі.
— Скажи своєму босові, що я вже приходив. Уранці. А двічі в одне й те саме місце не ходжу, — і жбурнув слухавку.
Знову ліг на ліжко і заплющив очі. Але не минуло й хвилини, як телефон задзеленчав удруге.
Той самий голос сказав:
— Ти би краще приїхав. Карлос не любить, коли його змушують чекати.
— Скажи своєму Карлосові, нехай сам сюди приїде — або хай забирається під три чорти!
І обережно поклав слухавку на місце.
Коли телефон задзвонив утретє, Феннер навіть не повважав за потрібне зняти слухавку. Пройшов у ванну кімнатку, освіжив обличчя, ковтнув віскі, надягнув піджак і капелюха та спустився в хол.
Пообідня спека була нестерпною. Вестибюль готелю виявився майже порожнім, тож Феннер сів ближче до виходу. Поклав капелюха поруч із собою й почав дивитися на вулицю. Він уже знав, що йому не вдасться просунутися далеко у розслідуванні, якщо не вийде на слід сестри Мерієн Дейлі. Цікаво, чи зуміли копи знайти тіла двох кубинців та Мерієн, подумав. І ще йому було цікаво, що робить зараз Пола.
Зі свого місця Феннеру було добре видно розпечену, порожню вулицю. Зненацька з-за рогу виринув великий туристичний автомобіль й, різко загальмувавши, з гуркотом зупинився біля готелю. Феннер відкинувся у плетеному кріслі, простягнув руку за капелюхом і низько насунув його на очі.
У машині було четверо. Троє з них вийшли, а шофер залишився за кермом.
Феннер упізнав Рейджера та Міллера, але третій був йому незнайомий. Вони стрімко піднялися сходами готелю й похмуро роззирнулися. Рейджер майже миттєво впізнав Феннера. Швидко підійшов.
Феннер звів на нього погляд і кивнув.
— Хотіли поговорити з кимось із адміністрації? Клерк щойно вийшов.
Рейджер сказав:
— Карлос хоче тебе бачити. Ходімо.
Феннер заперечив.
— Надто спекотно. Скажи йому, що якось іншим разом.
Двоє інших підійшли і стали обіруч. Вигляд у них був далеко не лагідний.
Рейджер сказав м'яко:
— То ти сам підеш, чи ми тебе віднесемо?
Феннер повільно підвівся.
— Ну якщо так... — протягнув він і пішов за ними в машину. Він знав, що у Рейджера просто руки сверблять, так йому хочеться врізати, але знав також, що нічого даремно лізти на рожен. Прагнув зустрітися з Карлосом, але не хотів цього показати.
У повному мовчанні вони поїхали в напрямку готелю «Флеґлер». Феннер сидів між Рейджером та Міллером. Третій, якого кликали Баґсі, був поруч із водієм.
Вони зайшли у ліфт і попрямували до номера 47. Коли вже заходили туди, Феннер сказав:
— Ви би позбавили себе усіх цих клопотів, якби відразу не клеїли дурня.
Рейджер змовчав. Він перетнув кімнату, постукав у інші двері й зайшов. Баґсі увійшов з ними.