Карлос лежав на кушетці біля відчиненого вікна. Він був у кремовому шовковому халаті з великими червоними квітами. Шию його прикрашала біла шовкова хусточка, а на босих ногах красувалися червоні турецькі шльопанці зі закрученими носами. Із засмаглої волохатої руки звисав золотий браслет. Карлос курив сигарету з марихуаною.
Він був молодий — двадцять, від сили двадцять чотири роки. Обличчя нагадувало старий пергамент, а губи були дуже червоні. Тонкі, мовби цигарковий папір, своєю багряністю вони справляли таке враження, ніби хтось протягнув чоловікові по горлу бритвою, а потім розмазав кров на губах. Ніс був маленький, із широкими ніздрями, а делікатні вуха наче втиснуті у голову. Великі очі, опушені довгими чорними закрученими віями, не виражали нічого, наче два непроникних шматочки чорного скла. Волосся розділене навпіл по центру голови. Воно було також чорним, блискучим та хвилястим. Якщо поглянути на Карлоса мигцем, то можна виснувати, що це — просто гарний хлопчина, але, пригледівшись до нього ближче і зауваживши криваво-червоний рот та вуха, позбавлені мочок, ви вже не були певні цього. А придивившись до його очей, цілком переконалися б, що це — поганий хлопець.
Рейджер сказав:
— Це — Росс, — і вийшов разом з Баґсі.
Феннер кивнув Карлосові й сів. Примостився подалі від нудотного запаху марихуани.
Карлос поглянув на нього порожніми очима.
— То в чому справа? — запитав. Голос його був хрипкий і немелодійний.
— Сьогодні вранці я прийшов, щоб зустрітися з тобою, але твої люди сказали, що ти зайнятий чи щось у тому роді. Я не звик, щоб зі мною так поводилися, тож повернувся у свою нору. І тепер не впевнений, чи ще хочу говорити з тобою.
Карлос спустив ноги з кушетки.
— Я — обережний чоловік, — сказав. — Мушу бути таким. Коли почув про тебе, то замовив міжміську розмову з Кротті. Хотів дізнатися про тебе якомога більше — розсудливо, правда ж?
Феннерові очі звузилися.
— Авжеж.
— Кротті запевнив, що ти — в порядку.
Феннер здвигнув плечима.
— Ну то й що?
— Я можу взяти тебе до себе. Але спершу мусиш довести, що ти мені підходиш.
— Гадаю, це я маю переконатися, чи підходиш мені ти.
Карлос усміхнувся. Його посмішка не була веселою.
— А ти самовпевнений. До певної міри це добре.
Феннер підвівся і різко сказав:
— Ну, я пішов. З чого почнемо?
Карлос піднявся з кушетки.
— Поки що йди до хлопців — вони введуть тебе в курс справи. Потім поїдемо в порт — у мене там невеличке дільце. Думаю, тебе це зацікавить.
Феннер запитав:
— А що я з того матиму?
— Скажімо, сто баксів для початку — поки звикнемо одне до одного.
— Нам слід звикати якнайшвидше, — зауважив Феннер без тіні гумору, — бо для мене така сума — не гроші.
І вийшов, зачинивши за собою двері.
Через годину Феннер, Карлос, Рейджер і Баґсі зайшли у припортову кав'ярню.
Вона була переповнена, і коли ці четверо зникли за наглухо завішеними дверима у глибині зали, відвідувачі провели їх зацікавленими поглядами.
Феннер помітив, що Баґсі ставиться до нього майже дружньо. Він був невисокий коренастий, схильний до повноти, з веснянкуватим обличчям, зеленкуватими очима, що іскрилися веселощами, і товстими, мов сардельки, губами.
Рейджер зненавидів Феннера, і про це знали вони обоє. Ішов Рейджер поруч з Карлосом, а Феннер і Баґсі крокували слідом. Пройшовши вузьким коридором, спустилися сходами. Тут було тихо, темно і смерділо прогірклою їжею. Сходи закінчувалися дверима. Карлос відімкнув їх ключем та увійшов.
Кімната була дуже велика, і Феннер зауважив, що, аби відчинити двері ширше, Баґсі довелося докласти силу. Масивні двері зачинилися за ними з глухим стуком.
У приміщенні було б темно, якби не дві яскраві точки світла вглибині. Карлос і Рейджер пішли на світло, а Феннер залишився на місці. Він запитально поглянув на Баґсі.
Той стиснув губи.
— Це його контора, — шепнув він.
— А нам що робити? Просто стояти тут?
Баґсі кивнув.
Карлос усівся за стіл під одним зі світильників і звелів Рейджерові:
— Приведи його сюди.
Рейджер зник у темряві, й Феннер почув, як той відмикає двері. За хвильку він уже вийшов звідти, волочачи за собою якогось чоловіка. Тягнув його за комір, наче лантух зі сміттям, не обертаючись, упевнений у тому, що робить. Доправивши свій вантаж до стола, за яким сидів Карлос, жбурнув чоловіка в сусіднє крісло.
Феннер підійшов ближче. То був китаєць. Одягнений у поношений чорний костюм, він скоцюрбився у кріслі, зігнувшись навпіл і тримаючи руки під пахвами.
Феннер поглянув на Баґсі, але той знову тільки стиснув губи, цього разу не сказавши нічого.
Рейджер підійшов до китайця і збив йому капелюха з голови. Потому згріб у кулак його кіску й щосили потягнув за неї.
Феннер подався уперед, але вчасно зупинився. Обличчя китайця зблиснуло в яскравому світлі. Він був змарнілий до такої міри, що, здавалося, його шкіра натягнута на голий череп. Губи чоловіка наче висохли, залишивши натомість лише зуби, а очі глибоко ввалилися.
Карлос запитав його:
— То напишеш того листа чи ні?
Китаєць продовжував мовчки сидіти у кріслі. Рейджер знову смикнув його за кіску, і голова китайця подалася назад, а потім уперед.
Карлос посміхнувся.
— Упертий виродок, еге ж, Рейджере?
Він витягнув щось із шухляди.
— Поклади його руку на стіл!
Рейджер схопив кістляве зап'ястя китайця і щосили потягнув. Китаєць увесь цей час тримав руки під пахвами, і Феннер бачив, яких зусиль той докладає, щоби не піддатися. Він мовчки боровся з Рейджером. Феннер спостерігав, як рука китайця дюйм за дюймом полишає свою схованку. Крапельки поту зблиснули на обличчі китайця, і протяжний стогін вирвався з його грудей.
Феннер спитав у Баґсі:
— Що все це, до біса, означає?
Баґсі мовчки махнув рукою. Немовби зачарований, він продовжував стежити за тим, що діється коло стола.
Нарешті Рейджер витягнув худу, схожу на клешню, руку китайця і розслабившись, виклав її на стіл перед Карлосом. З того місця, де стояв Феннер, було видно, що кожен палець бідолахи був обмотаний просякнутими кров'ю обривками тканини.
Карлос підштовхнув до нього аркуш дешевого паперу, пляшечку чорнила та пензлик.
— Пиши! — звелів.
Китаєць нічого не відповів. І не зробив.
Карлос глянув на Рейджера. Той вільною рукою постягав шматини, і Феннерові перехопило подих, бо всі пальці китайця були лише закривавленими обрубками.
Феннер стиха видихнув:
— Боже мій!
Карлос поглянув у його напрямку.
— Підійди сюди, — сказав. — Хочу, щоб ти це бачив.
— Мені й звідси добре видно, — відповів Феннер якомога спокійніше.
Карлос стенув плечима. Він узяв предмет, який витягнув із шухляди. І прилаштував його до обрубка пальця китайця. Той уже й не намагався забрати руку. Лише сидів, зіщулившись, і скавулів, як побитий пес, а Рейджер міцно тримав його руку.
Карлос просичав із ненавистю:
— Я виб'ю з тебе твою впертість. То писатимеш чи ні?
Китаєць не озвався і словом.
Карлос люто крутнув гвинт-баранець лещат. Почувся хруст кісток. Опісля Рейджер схопив руку китайця та кілька разів щосили гепнув нею об стіл.
Феннер повільно вернувся і торкнувся руки Баґсі.
— Якщо ти мені не поясниш, що все це означає, то покладу цьому край, — прохрипів.
Обличчя Баґсі було кольору сиру із зеленою пліснявою.
Він сказав:
— У китайця на батьківщині — троє синів. Карлос хоче, щоби той послав за ними, бо бажає втягнути їх у свій бізнес. На думку Карлоса, він може виручити за них чотири «штуки».
Раптом якийсь вигук з того кінця кімнати привернув увагу феннера. Він обернувся. Китаєць писав. Карлос скочив на ноги, аби бачити, що той пише. Коли лист був готовий, китаєць відкинувся у кріслі й кволим, надламаним голосом простогнав: