— Заберіть це... заберіть це... заберіть...
Лещата все ще стискали його пальці.
Карлос сказав дуже м'яко:
— Звісно ж, заберу. Не треба бути таким упертим, нікчемний ти дурню.
І поклав руку на гвинт-баранець, а потім різко смикнув його.
Феннер відчув, як усередині нього все похололо. І відвів погляд.
Китаєць, пронизливо скрикнувши, повалився на підлогу.
Карлос гидливо пожбурив лещата на стіл. Ті ковзнули по білому дереву, залишивши кривавий слід. Тоді, ні на кого не дивлячись, він запхав руку в піджак і витягнув звідти пістолет 25-го калібру. Швидко підійшов до китайця, приклав дуло йому до потилиці й натиснув курок. У тиші кімнати постріл прозвучав оглушливо.
Прибравши зброю, Карлос підійшов до стола. Узяв аркушик, склав учетверо й засунув у гаманець.
— Накажіть Найтінґейлові позбутися його, — звелів він Рейджеру, а потім підійшов до Феннера. Став перед ним і глянув, звівши брови.
— То як тобі мій бізнес? — запитав.
Феннер ледь стримався, щоб не схопити його за горлянку, натомість спокійно мовив:
— Може, у тебе були свої причини, та думаю, що ти переборщив.
Карлос розсміявся.
— Ходімо нагору. Там дещо розкажу.
Кав'ярня нагорі виглядала реальнішою, ніж кімната внизу, навіть від спогадів про яку Феннер здригався. Він усівся за столиком у кутку і тричі глибоко втягнув розпечене повітря. Карлос сів навпроти. Баґсі та Рейджер вийшли на вулицю.
Карлос дістав кисет і почав скручувати цигарку. Мав лише дрібку темно-коричневого тютюну. Дівчина-мулатка з величезними очима принесла їм два крихітні горнятка дуже міцної чорної кави. Коли офіціантка пішла, Карлос констатував:
— Тепер ти також у цій грі. Якщо вона тобі не подобається — що ж, просто скажи і ще можеш з неї вийти. А якщо залишишся, то поясню тобі, як усе це працює.
Але коли ти будеш у курсі всього, то вже не зможеш вийти. Тобі зрозуміло? — і він похмуро всміхнувся.
Феннер кивнув:
— Я залишаюся.
Карлос сказав:
— Не приймай поквапних рішень. Хлопець, який надто багато знає про мої справи й зненацька надумає вийти з гри, матиме дуже великі неприємності.
— А чого це має тебе обходити? Якщо так вчиню, то це будуть мої похорони!
Карлос відсьорбнув кави й обвів кафе порожнім поглядом. Потім різко сказав:
— На західному узбережжі великий попит на дешеву робочу силу китайців. Коли я кажу «дешеву», то саме це й маю на увазі. Місцева влада ставиться до них не надто прихильно, тож їх і не пускають сюди. Склалась абсурдна ситуація — попит є, але люди, які потребують дешевої робочої сили, не можуть її отримати. Ось у цьому і полягає моя справа.
Феннер кивнув:
— Ти доставляєш їх сюди нелегально?
— Та це ж елементарно. На узбережжі є сотні місць, крізь які можу їх провезти. Берегова охорона не чинить мені жодних перешкод. Часом не щастить, але загалом ведеться добре.
Феннер почухав потилицю.
— Але в цьому не надто багато грошей, чи не так?
Карлос, вишкіривши зуби, пояснив:
— Ти не зрозумів. Поглянь на цю справу з іншого боку. По-перше, чинки аж пищать, так хочуть сюди потрапити. У мене є в Гавані своя людина, котра цим займається. Китайці платять тому чоловікові, щоб він провіз їх через Мексиканську затоку. Ці чинки так прагнуть цього, що готові платити за послугу від 500 до 1000 доларів. Ми допроваджуємо сюди по дванадцять китайців за раз. Тільки-но вони опиняться на моєму баркасі й розрахуються зі мною, як стають моєю власністю. Я доставляю їх до західного узбережжя, і кожен китаєць знову приносить мені п'ятсот баксів.
Феннер нахмурився:
— То ти хочеш сказати, що китайці платять тобі по п'ятсот доларів, щоби дістатися сюди, а потім ти їх тут ще й продаєш?
Карлос кивнув.
— Саме так, — підтвердив, — подвійна оборудка. І дуже прибуткова. Цього тижня я переправив п'ятдесят чинків. Навіть із урахуванням усіх витрат заробив на цьому приблизно тридцять «штук».
Це приголомшило Феннера. І він не стримав емоцій:
— Але чому, в біса, ці китайці не скаржаться? Що з ними не так?
— А як можуть скаржитися? Вони взагалі не мають права перебувати тут; не можуть піти в поліцію, бо це для них означатиме в'язницю і депортацію. Ми розміщуємо їх по всьому узбережжю й даємо шматок хліба. На них можна натрапити усюди. Вони працюють на мийках, у барах, ресторанах, у пральнях — скрізь.
— А чому ти хотів, щоби старий написав того листа?
Карлос пильно глянув на нього.
— Я й так надто багато розповів тобі, еге ж?
Феннер витримав його позирк.
— Може, обійдемося без недомовок?
— У старого троє синів у Китаї, а в нас якраз збій з поставкою. Тож я змусив його написати листа і запросити їх сюди. Ну, ти знаєш — усілякі дурниці про те, як йому тут чудово ведеться і як багато він заробляє грошей. Будь певен, вони приїдуть. Китайці такі ласі до грошей.
Феннер підвівся, відштовхнувши свого стільця.
— А що маю робити я?
— Може, ти би змотався через затоку і привіз мені нову партію? Через день-два відправляю туди баркас.
Феннер кивнув.
— Звісно ж, змотаюся! — відповів він. — Для мене важить кожен день. Ваша глушина надто вишукана для мене. Поки що житиму, певно, у «Хейворті».
Карлос звів плечима:
— Влаштовуйся, де хочеш. Баґсі з тобою зв'яжеться.
— Гаразд, — сказав Феннер і вийшов на вулицю, полишивши Карлоса за столом.
Зненацька перед Феннером виріс наче з-під землі Баґсі й поплівся слідом. Помітивши його, Феннер повернув голову і зупинився. Баґсі наблизився, й вони пішли пліч-о-пліч.
— Гарненьке дільце, чи не так?
Баґсі кивнув.
— Воно справді непогане, якщо ти великий бос, — погодився він без особливого ентузіазму. — Але я до них не належу.
Феннер скоса глянув на нього.
— Хочеш сказати, що нічого з цього не маєш?
— Звісно ж, маю, — поквапно відповів Баґсі. — Та я й не скаржуся.
Вони неспішно прогулювалися прибережною частиною порту. Феннер подумав, що Баґсі справляє враження простака. І закинув вудочку.
— А яка твоя частка?
Баґсі відповів:
— Сто доларів на тиждень.
— Але ж то крихти.
— Так, однак у наші дні й це добре.
Феннер із ним погодився.
Вони й далі брели пірсом, спостерігаючи за розвантаженням суден. Раптом Феннер зупинився. Він побачив велику розкішну яхту, що стояла біля пристані. І сказав:
— Шикарне судно.
— Так, — погодився Баґсі, — як би я хотів мати таку посудину!
Феннер зацікавлено поглянув на нього.
— І що ти, до дідька, з нею робив би? — запитав.
Баґсі тяжко зітхнув.
— Я? Катав би на ній дівок. А на середині затоки змусив би їх по черзі стрибати зі мною в каюту чи плисти далі самотужки. Ось що робив би.
Але Феннер його вже не слухав — бо дивився на дівчину, яка саме вийшла з великої каюти. Це була бурштинова блондинка з високим бюстом, струнким тілом та довгими ногами з вузькими ступнями. Мала білі штани, червоні сандалі й такого самого кольору закриту трикотажну кофтину. Феннер захвилювався. Бо вже знав, хто це — дуже великою виявилася подібність. То була, без сумніву, сестра Мерієн Дейлі.
Баґсі також її помітив. І злегка присвиснув.
— Оце ляля!
Феннер спитав:
— Не знаєш, хто вона?
— Я?! Не сміши мене! Невже б стояв отут з тобою, якби знав, хто вона?
Баґсі задумливо поглянув на дівчину.
— Як ти думаєш, її груди справжні чи то знову якісь французькі штучки?
Але Феннер уже не чув його Баґсі, бо прочитав назву яхти — «Ненсі В.» — і підійшов ближче.
— Ти мені заважаєш, — зауважив він. — Якби я був сам, то спробував би «закадрити» цю даму.
Баґсі презирливо хмикнув:
— Навряд чи це тобі вдалося б. Бо дівчина такого класу не марнуватиме час на якихось там гангстерів.
Феннер пройшов із ним у бар і сказав.
— Так чи інакше, друже, але спробую.