По третій випили мовчки й заходилися біля відбивних. Обличчя Пєтухова розпашіло, але завдяки яскраво-червоній краватці це не надто впадало в очі. «Він знає цю свою особливість, — майнуло в голові у Зоріна. — Того й носить такі краватки».
— Може, я помиляюсь, — озвався Зорін, — але мені здається — біда Александрова в тому, що впевненість у своїх наукових розробках він переніс — ні, поширив, на тих, хто впроваджує їх у практику. А там зовсім інші люди. Ви самі знаєте, скільки наукових методик було загублено виробничниками…
— Так, авжеж, — погодився Гнат Макарович. — Там на кого натрапиш. — Він вилив решту в чарки. — Мо’, ще одну? — кивнув на порожню пляшку. — Скільки того життя?!
Зорін, в якого добряче вже шуміло в голові, сказав:
— Ну, якщо від радіації допомагає, то чому б і ні? А тільки не цілу пляшку, а по сто п’ятдесят.
— До речі, як у вас там після Чорнобиля? — посерйознішав Пєтухов.
— А як? — Зорін на мить замислився. — Вже й фольклор чорнобильський з’явився: «Пожурились українці — ні в кишенях, ні в ширінці».
— Нічого собі жарт! — усміхнувся Пєтухов.
Вони замовили ще по сто п’ятдесят, потім — по смаженій качці і ще раз по сто п'ятдесят. Пєтухов розслабив краватку. На ту пору в ресторані вже почалися веселощі — заграв оркестр, з'явилися на танцмайданчику пари. Пєтухов пішов запросити до танцю якусь жінку, а по тому сказав, що в нього «душа бажає» ще. І тут у Зоріна ввімкнувся «запобіжник» — «Досить.» У офіціанта, що з’явився на поклик Пєтухова, він зажадав рахунок, та коли той назвав суму, Гнат Макарович схопив Зоріна за руку, не дозволяючи платити, і розплатився сам.
Вони розійшлися по номерах під звуки ресторанного гомону.
…Постукали. На порозі стояв Пєтухов.
— Явний був перебір учора, — сказав він після привітання. — В номер прийшов на автопілоті. Нічого не пам’ятаю.
— Навіть як танцювали? — усміхнувся Зорін.
— А хіба було таке?
— Авжеж. До речі, з путньої молодицею. Там прийшла компанія. Чийсь день народження відзначали.
— Ну й ну! Мо’, похмелимось. У мене є.
— Ні,— сказав Зорін, — я ніколи не похмеляюсь. Треба б кави десь міцної…
Він завважив, що повне обличчя колеги цього разу змарніло; надто це впадало в очі на тлі яскравої краватки.
Пєтухов сів у крісло і враз кудись поділася легковажність, що випромінювала його постать. Це знову був відомий кожному гірникові вчений.
— Ви гадаєте, протокол справить враження на тих із Комітету? — озвався Гнат Макарович.
— Авжеж. Найвища експертиза!
— А вони додадуть його до заявки, коли розсилатимуть?
— Хто зна… Було б непогано. У світі дослухаються до нашої Академії наук.
Зорін пригадав розмову з американським ученим-гірником в Німеччині після семінару з проблем викидів вугілля.
«Чого у вас так мало публікацій, присвячених викидам?»— поцікавився в нього Зорін.
«Пласти, де багато викидів, ми просто не розробляємо, — відказав американець. — А відтак нащо їх і вивчати?»
«А де небагато?»
«А там, де небагато… Ми користуємось вашими розробками», — з доброзичливою іронією відказав американець.
Соколов сказав правду: в Комітеті з винаходів та відкриттів уже знали про рішення секції Президиї Академії наук. Знайомий їм Володимир Вікторович Потоцький на запитання Пєтухова, чи не виникли ще якісь формальності, відказав:
— Та ні, вже все.
— А отой протокол секції… Ви його додасте до заявки, коли розсилатимете її.
— Ні. Це був би вже тиск на експерта, — відказав Потоцький. — Мовляв, люди з такими іменами «за», а ви що — проти?
— Так-так, справді,— погодився Пєтухов. — До побачення.
— Хай щастить, — відказав Потоцький.
Сходи
Будинок Інституту геотехнічної механіки було споруджено в кінці шістдесятих на високому пагорбі. З його просторих вікон відкривалася панорама Дніпра, Придніпровського житлового масиву на лівому березі, коса й острівці з пляжами, а на фарватері завжди плив чи теплохід, чи «Комета» на підводних крилах, що курсувала між Дніпропетровськом і Запоріжжям.
В дообідню пору, коли сонце ще не напікало бетон і в кабінет ніхто не заходив, Зорін міг подовго стояти біля вікна і з його свідомістю часом ставалося щось подібне до того, що він, бувало, відчував у шахті, коли залишався сам, — ніби розчинявся в просторі… І тепер часточки його «я» були й на воді, і на горі щебеню, що його везла баржа, і в садибах на схилі, що відділяли берег і набережну від міських забудов. Такий стан можна було б назвати медитацією. По виходу з нього Зорін завважував дивне: він ніби провалювався в часі. Хоч на годиннику минало всього десять-п'ятнадцять хвилин, а йому здавалося, що він «був відсутній» кілька годин. Після такого перебування десь-інде, приходила ясність думки, із сумнівів висновувався логічний ланцюжок, який і приводив до правильного рішення. Навіть траплялося, коли після такого непідвладного свідомості синтезу фактів, подій і намірів висновувалось щось схоже на передбачення. Не прогноз, який, маючи достатню інформацію, можна зрештою скласти, а саме передбачення. Його хтось на мить впускав в інший вимір. Таке сталося перед захистом докторської. Він ніби побував у себе на захисті за місяць до нього. Багато хто дивувався його спокоєві. Абрамов навіть зауважив:
«Ви, Андрію, ніби зібрались не на захист, а на прогулянку».
«Федоре Олексійовичу, все буде добре, — відказав він тоді своєму шефові.— У мене — передчуття».
«Я також сподіваюся на краще, але хвилююсь. — Поміркувавши, Абрамов додав — Я щораз потерпаю, коли хтось із моїх захищається».
Давно те було.
Траплялося, проводячи вчені ради відділу, Зорін намагався пригасити пристрасті, коли такі виникали.І не тому, що терпіти не міг суперечок — в іншому місці він би й сам втягнувся б у «бійку», але в цьому приміщенні жило щось таке, що могло бути знищене злістю.
Те ж саме завважив якось і Колесников — його колега і друг:
«Знаєте, Андрію Микитовичу, мені так кортіло врізати отому Кудельському за голослівність та бездоказовість…»
«Ну, так ти йому і врізав.»
«Ні, то були не ті слова. Я хотів був обізвати його краснобаєм, але не зміг. Щось тут не дозволяє. Може, портрет Абрамова?..»
Прочинились двері. Принесла і без слів поклала на стіл пошту секретарка. Це єдина причина, коли їй дозволялося турбувати завідуючого відділом до обідньої перерви. Так склалося ще за Абрамова. Поточні проблеми, за винятком нагальних, вирішувались у другій половині дня.
Тим часом сонце вже підбивалося до полудня; відчутним стало тепло від стіни. Зоріна, свідомість котрого все ще перебувала на межі реального, раптом щось ніби висмикнуло з того стану. На столі поміж інших пакетів лежав лист з Комітету з винаходів та відкриттів. Лист, на який він очікував уже півтора року. Його запрошували в Комітет на шістнадцяте липня, де розглядатиметься заявка і де йому належало виступити та дати пояснення.
Раптом він побачив себе в похилому тунелі з важким рюкзаком, відчув біль в ногах і плечах, в які врізалися
лямки. Позаду залишилися вже сотні сходів, а скільки ще попереду — невідомо. Не можливо було визначити, як далеко до поверхні і з допомогою повітряного струменя — він не відчувався. Тхнуло вогкістю і пліснявою, в багатьох місцях сходи було поруйновано і він дерся похилим штреком. Спину муляли зразки порід та тензодатчики, які він ставив у викидонебезпечних місцях. Подія сталася там, де він заміряв енергію напруженого стану масиву. Датчики показали максимальну величину, і він сказав про те підривникам, що готували струсний вибух.
«Побачимо,»— відказав один з них, начиняючи шпур тротиловими циліндриками.
Про всяк випадок вони — двоє підривників і Зорін відійшли якомога далі.
Спровокований при відпалці викид виявився такої сили, що хвиля пилу й газу докотилась аж до кліті. Якби викид розв’язався б від комбайнової фрези чи відбійного молотка, не уникнути б смертей… Відтоді минуло близько двадцяти років. Він на той час набирав експериментальний матеріал для кандидатської дисертації. Все його життя скидалося на сходження з тягарем за плечима; порою він знесилений сідав відпочити, та скоро в ньому починала діяти якась програма і він підводився та йшов далі. В тунелі погляд його обмежувався відстанню, якої сягав промінь світильника, а в житті… В житті не було світильника, який би висвічував майбутнє. Бо якби був, то він не зважився б доводити свою правоту Президентові Академії наук України Патонові,[26] котрий тоді на Президії АН УРСР засумнівався, чи можна використовувати енергію гірничого масиву при добуванні вугілля. Зорін, порушивши традицію, сперечався, добирав різні аргументи, чим розігрів нордичний темперамент Президента. Один із співробітників ІГТМу після того зауважив:
[26]
Патон Борис Євгенович — академік Академій наук України та СРСР, лауреат Ленінської та Державної премій СРСР, двічі Герой соціалістичної праці, президент НАН України; видатний вчений в галузі електрозварювання та металознавства.