привітанням дружини й дочок з відбитками губної помади. Він прочитав на тій листівці також і те, чого там не було написано: «Може хоч тепер ти частіше буватимеш з нами».
А ще він уловив запах борщу з кухні, свіжого, звареного вранці, спеціально до його приїзду.
ЧАСТИНА ДРУГА
Аргумент на користь…
Легковик директора шахти, проминувши самарські плавні, крізь які пролягала траса «Харків—Сімферополь», вискочив на згірок і вже нісся вздовж смуги дерев. Займався ранок останнього дня червня; дорога ще не перетворилася на суцільний потік автомашин, і водій витискав швидкість до ста двадцяти кілометрів за годину.
— …А він вам пояснив, чому? — озвався Колесников, котрий сидів поруч з водієм.
— Ну, сказав по телефону, що хоче показати нове кріплення.
— Та він уже ж показував.
— То був просто сталевий профіль. А тепер ним уже кріпиться штрек.
— Он воно що… — Колесников покосився на водія, додав — Ризиковано.
«Авжеж…»— подумав Зорін.
— Втім, для науки корисно, — знову озвався Колесников. — Негативний результат — також результат.
— Мабуть що… — погодився Зорін, а сам міркував — «Тільки не тепер, коли стагнують геть усі виробництва».
Юрій Михайлович Халимендик,[30] директор шахти «Західно-донбаська», у якого Зорін був науковим керівником докторської дисертації, втім, запросив їх не тільки аби показати зразок кріплення, що він почав застосовувати. Наміри були серйозніші. Демонстрація кріплення мала покласти край багаторічній полеміці; звісно, на користь Халимендика.
Чи не найбільших втрат зазнавали шахти від того, що доводилося перекріплювати гірничі виробки. Надто на глибоких горизонтах, де товстелезні сталеві профілі крутило немов дріт. Боротися з цим лихом було неможливо. Для Зоріна, котрий вісім років пропрацював ученим секретарем секції гірничого тиску при Мінвуглепромі СРСР, це була аксіома.
Показував Зорін Халимендику і свої власні заміри зсувів порід на багатьох шахтах, аж до глибин 1000–1200 м. Руйнувалися навіть виробки, що їх підтримували товстелезні залізобетонні блоки.
«Такій силі, справді, протидіяти неможливо, — погоджувався Халимендик. — Та й не потрібно. Її просто слід розкласти на складові. І вже з ними боротись». Він наводив якісь розрахунки, але ні на Зоріна, ні на вчених відділу вони враження не справляли. Директорові-вченому закидали навіть незнання природи гірничого тиску.
В очах Зоріна заряботіло. Одразу за придорожніми деревами розкинулося соняшникове поле. Міріади маленьких сонць зливалися в суцільне море жовтизни. На мить у пам’яті постала хата під очеретом і головки соняхів уздовж паркану… Хоч недовго йому судилося мешкати в Мишуриному Розі, але то було місце першого ковтка повітря, першого крику і перших откровень.
«Жив колись старий козак війська запорозького Мишура, — згадав Зорін оповідь діда Архипа. — Бачиш, як круто — рогом Дніпро повертає? Ото ж Мишура й збудував на тому місці причал і переправу. Тому й місцину нарекли Мишуриним Рогом».
Залишилося позаду соняшникове поле, а з ним і згадка про дитинство, але йому на мить здалося, що між тодішнім хлопчиком Андрійком і ним теперішнім виник місток. Власне, місток існував завжди, але він на якийсь час забув про нього. І ось через багато-багато років згадав. Назва йому — допитливість. Мабуть, колись Абрамов розпізнав у ньому цю рису, і він, Зорін, тепер також гуртував довкола себе людей з такою ж ознакою. Допитливість у поєднанні з дослідницьким рефлексом і є те, що називають талантом ученого. Якою б не була людина за вдачею і як би не помилялась, але якщо вона не розгубила отих дитячих рис, то рано чи пізно визнавала свою помилку. А визнати помилку — це висповідатись.
Очікував Зорін визнання помилки і від Халимендика, але той добирав усе нових і нових доказів. Ними ставали вже не математичні розрахунки можливостей нового кріплення, не логіка, а факт. У нього на шахті діяла група спеціалістів, яка не тільки спостерігала за проявими гірничого тиску та робила відповідні заміри, а й розробляла заходи протидії. Один з тієї групи вже захистив кандидатську дисертацію, ще один був на підході до захисту. По суті, це було мисляче ядро шахтного колективу, яке тісно співпрацювало з ІГТМом, їх можна було побачити в фондах інституту, на всіляких тематичних нарадах; вони часто приїздили на консультації до Зоріна та Колесникова. Проте їхні розробки не завжди узгоджувалися з усталеними науковими поняттями. В них була якась своя істина, підкріплена своїми ж фактами.
На дорозі побільшало зустрічного транспорту. Машини мчали повз них із гуркотом снаряда. Павлоград був десь за десять-п’ятнадцять кілометрів.
«Це до пори, до часу… — міркував Зорін. — Гірничий тиск дає про себе знати в найнесподіваніший спосіб і дуже часто там, де на нього й не очікуєш. Он у Донбасі шахтні поля перекриваються товщами пісковиків — найміцніших з порід, а виробки руйнуються і часто з великим лихом.
…Кліть спускалася поволі і так само поволі відбивалася зміна тиску на вушних перетинках. Зорін подумав, що вони вже десь між четвертим і п’ятим горизонтами. Шахтарі, котрі спускалися в першу зміну, мовчали; їх стримувала присутність директора. Ліфт уповільнив хід; промені коногонок заковзали по рудій цегляній кладці ствола, висвічуючи де-не-де сольові нарости від патьоків води… Гуркнули двері, шахтарі враз спорожнили кліть і розчинилися в тунелі.
— Чого ви нас так зрання?.. — запитав Колесников у Халимендика, коли вони вже прямували магістральним штреком.
— Хто рано встає, тому й Бог дає,— відказав той з усміхом. — Я запросив вас як консультантів.
Він був дещо вищий і справніший від Зоріна й Колесникова; йшов швидко, водночас спрямовуючи промінь світильника то на колію, то на склепіння тунелю, під яким тьмяно поблимували лампи денного світла.
Хвилин за п’ятнадцять Халимендик повернув у тунель значно вужчий і, пройшовши кілька десятків кроків, зупинився.
То був штрек з колією і дерев’яним настилом для шахтарів. Хоч від магістрального тунелю вони відійшли не більше сотні кроків, але тут уже відчувався брак повітря. Йти стало важко. На зауваження про це Зоріна Халимендик відказав:
— Справді, але ми тут довго не затримаємось.
Місцями штрек просів. З-під затяжок, що тріснули, на хідник насипало перем’ятої породи. Тим часом попереду почувся притлумлений гуркіт. Невдовзі в променях коногонок заіскрилися міріади пилинок. То повіяло з лави, яка запрацювала.
Вони вже йшли повз конвеєр, нахиляючись та черкаючи касками об кріплення. Штрек нагадував велетенську горлянку, всередині якої рухались люди. Місцями чиїсь «пальці» перетискали її, але щоб задушити зовсім, у пальців «бракувало» сили.
— Скільки років цьому штреку? — озвався Колесников.
— Трохи більше двох, — відказав директор.
— В Центральному Донбасі такі виробки стоять від п’яти до восьми років, — знову Колесников.
— Ну, тут пласти залягають близько один від одного і
порода специфічна.
Тим часом вони підійшли до місця, де штрек просів так, що ледь не торкався конвеєра, який уже запрацював.
Пролазили навпочіпки. В пам’яті Зоріна, котрому не раз доводилося брати участь у комісіях з розслідувань нещасних випадків, поставали тіла загиблих шахтарів, яких придушило кріпленням. Моторошний холодок пробіг у нього по спині, коли куртка зачепилась за тріску зламаної затяжки.
Зрештою вони подолали небезпечне місце.
— Ну, далі вже йти не варто, — сказав Халимендик. — У таких умовах і працюємо… Не встигнуть прохідники здати виробку, як її треба вже перекріпляти. Того й вугілля таке дороге.
Зорін провів променем світильника по кріпленню. То були сталеві стояки, з’єднані вгорі, які на третину вгрузли в грунт. В місці, під яким вони щойно пролізли, арку погнуло; на згині полущилась корозія і там угадувався сірий метал. Отже, деформація сталася зовсім недавно. Попереду в промені світильника виднілося ще одне просідання покрівлі і купа породи на хіднику.
[30]
Халимендик Юрій Михайлович — доктор технічних наук, лауреат Державної премії України, генеральний директор холдингової компанії «Павлоградвугілля», спеціаліст в галузі шахтного будівництва та підземного видобутку вугілля.
Автор відкриття № 43 «Закономірність руйнування гірничих порід в приконтурній області виробки».