Выбрать главу

Останній човен, що в них залишився, витягли на берег, заховали в заростях, під ним склали речі, без яких можна було обійтися, і залишили Причальний Луг. Вже [11] посутеніло, коли вийшли на галявину, де загинув Боромир. Звідси вони мали піти по сліду орків, і відшукати цей слід було легко.

— Ніхто так не нівечить землю, як ця погань, — морщився Леголас. — Для них головне задоволення — толочити землю й паплюжити живі рослини, навіть там, де вони їм не заважають…

— Пересуваються вони хутко, ось що погано, — сказав Арагорн. — І не виснажені важким походом.

— Тож поспішаймо, — сказав Гімлі — Гноми теж непогані ходаки і не менш витривалі, ніж орки.

— Нам усім знадобиться витривалість гномів… Отже, з надією чи без неї — підемо по сліду. Йтимемо і вдень і вночі; і лихо людожерам, якщо ми їх доженемо. Рушаймо, мисливці!

Тепер, коли їм вдалося подолати розгубленість, Арагорн біг легко, як вітер. Друзі не відставали від нього. Незабаром прибережні ліси залишилися далеко внизу. Швидко смеркалося. Три сірі тіні розчинилися серед кам'янистих осипів.

Розділ 2 РОХАНСЬКІ ВЕРШНИКИ

Над Андуїном здійнявся туман і затопив прибережні зарості, але небо лишалося чистим, і на ньому вже зоріли іскорки-зорі. Щербатий місяць виплив на заході, під скелями пролягли чорні тіні. Гори Емін-Мейл тяглися подвійним багатоярусним валом з півночі на південь. Західні крутосхили їхні були неприступними, східні йшли полого, посічені ярами та вузькими улоговинами. До світання троє друзів кружляли цим кам'яним лабіринтом, підіймаючись на перший, вищий хребет, а потім у цілковитій темряві спустились у сховану за ним глибоку долину.

Тут у холодний досвітній час вони зупинилися відпочити. Арагорн знову мав обирати шлях: сліди привели у долину і зникли.

— Куди вони могли завернути? — запитав Леголас. — На північ, ближчою дорогою до Ізенгарда через ліс Фан-горн, чи на південь, до Ентули, ріки ентів?

— Куди б вони не подалися, ріку їм не обминути, — розсудив Арагорн. — Якщо Саруман ще не заволодів Роханом, [12] орки намагатимуться скоротити шлях через ці землі. Отже, йдемо на північ.

Долина звивалася вузьким язиком між похмурими кручами ліворуч і сумовитими укосами праворуч. Арагорн, ганяв по пагорбах и западинах західного схилу, Деголас трохи випередив його; так вони подолали кілька миль. Раптом ельф махнув рукою, покликавши всіх:

— Погляньте-но! Когось ми вже наздогнали!

Те, що вони побачили, нагадувало купу валунів. Але це були орки. П'ятеро мертвих, порубаних шаблями орків; у двох — відрубані голови. Земля навкруги набрякла від темної крові.

— Нова загадка! — вигукнув Гімлі. — При денному світлі все було б зрозуміло, але ж не стовбичити нам тут до світання!

- І так зрозуміло — це добрий знак, — сказав Леголас. — Вороги орків можуть стати нашими друзями. Хто мешкає в цих горах?

— Ніхто не мешкає, - відповів Арагорн. — Інколи наїжджають роханці, а від Мінас-Тіріта надто далеко. Міг пройти випадковий караван, та звідки?

— Що ж тоді? — запитав Гімлі.

— Вони самі привели ворогів із собою, ось що. Ці загиблі — з північної орди. Гоблінів Білої Руки тут немає. Кровопивці перегризлися, як зазвичай. Може, занадто сперечались, куди йти.

— Або що робити з полоненими, — підхопив Гімлі. — Сподіваймося, що наші в цій сутичці не постраждали.

Не знайшовши зовсім нічого ані на місці бійки, ані навкруги, мандрівники покрокували далі. Невдовзі ліворуч відкрилася темна ущелина, якою збігав гомінкий струмок; його русло позначали зелені острівці трави й тернику.

— Ось і сліди, — сказав Арагорн, — Орки підбили свої криваві рахунки і завернули сюди.

Мандрівники піднялися ущелиною, легко перестрибуючи з каменя на камінь, наче й не мали позаду безсонної, невеселої ночі. Тільки-но вони ступили на край хребта, раптовий порив вітру дмухнув на них відчутною прохолодою, скуйовдив волосся, роздув плащі. Далекі гори за Рікою заливало світло, над їх зубцями рже прорізався краєчок [13] вогняного диска. На заході лежав дрімливий, безформний світ, сповитий нічними тінями. Повільно проступали денні барви: зеленим позначилися неозорі луги, білими смугами туману — ріки; ліворуч, ліг за тридцять, горіли блакиттю та багрянцем Білі гори, а вічні сніги на їх вершинах розрум'янила зоря.

— Там Гондор, — тихо сказав Арагорн. — Як я мріяв повернутися туди… Але чи ще прийдуть щасливі часи? Зараз дорога відводить мене геть…

Гондор, Гондор! Поміж горами і морем вічним Західний вітер співає, і Білого древа світло Падає срібним дощем у садах королівських прадавніх… Де ж ти, твердине незламна, крилатий вінець державний? Чи віднайдуть люди Біле древо у сяйві зір? Чи лише західний вітер мандрує від моря до гір?..