Выбрать главу

— Ферапоня-я! Ти-и?

Жердін ураз зупинився, ніби його вдарила в груди якась невидима сила, обличчя спалахнуло злим рум’янцем. Він пильно подивився на мене, довго не впізнаючи. Потім вигукнув:

— Володя? От не ждав! — Він простягнув руку і понизив голос: — Тільки ти, браток, мабуть, забув, що мене звати Федором… Тобто Федею… Зрозумів?

При цьому він крадькома підморгнув мені і скосив око на Ніну, котра, вилізши в цей час з кабіни, розгладжувала на собі пом’яту шинелю і, здавалося, не помічала Жердіна. Однак через якусь мить, поки я думав, що б те все означало і як відповісти на таку заяву товариша, вона раптом весело засміялася, від чого на щоках утворилися дві невеличкі ямочки, і сказала:

— Ферапоня!.. Як мило звучить!.. Ферапоня!.. Тобто Ферапонт? — і звернулася до Жердіна: — Ти даремно відмовився від цього імені, Жердін! Ферапонт! Несподівано й оригінально! Не якийсь там Федір!.. І ласкаво — Ферапоня! За одне таке ім’я перша-ліпша дівчина закохається в тебе, не кажучи вже про очі й кучері!

Вона говорила це серйозно, без натяку на глузливість. Але я бачив, як густо наливається злою кров’ю обличчя Жердіна. І що найдивніше, це зло було скероване проти мене.

Коли Ніна, не дочекавшись відповіді, пішла, він, розчервонілий, люто блиснув антрацитовими очима і наскочив, мов півень.

— Ну, браток, удружив! Підвів під дурного хату! Довіку не забуду!

Потім, нахиливши голову, круто повернувся і побіг геть.

Я закліпав очима і стояв ні в сих ні в тих. З остовпіння мене вивів Архипенко.

— Тепер начувайся! Жердін не пробачить тобі такого пасажу[1] та ще й у присутності Ніночки!

Я повернувся до нього.

— Може, хоч ти поясниш до пуття, що ж, власне, сталося? Чим я провинився? Га?

— Ну, як же! Федя Жердін упадає за дівчиною. Зовсім голову втратив. А ти раптом бовкнув при ній — Ферапоня!.. Ха-ха-ха!.. Щоб ти знав, всі його у нас звуть Федором, Федею, хоча по документах він пишеться Фе-рапонтом… Але щоб Ферапонею — я не чув! Ти перший назвав… Тепер піде по всьому полку!

Я почервонів. Справді, вийшло негаразд. Мені стало ніяково.

— Слухай, Архипенко, ніхто в полку не повинен знати про цю розмову! Прошу тебе!

— Але ж не я один чув, — здивувався Архипенко. — Нас було четверо!

— Я мовчатиму. Жердін — теж. Шофер нічого не чув, бо не вилазив з кабіни, а з Ніною я зараз поговорю… Залишаєшся один ти!

— Я мовчатиму як риба! Даю слово! — пообіцяв Архипенко. — А ти наздоганяй Ні-ночку. Тобі в штаб — з нею по дорозі…

Ми розсталися. Я побіг услід за дівчиною і скоро наздогнав її. З валізкою у лівій руці, вона швидко йшла полем до крайніх хат села, що бовваніли на узліссі.

— Можна з вами, товаришу лейтенант? — спитав я. — Архипенко сказав, що ви до штабу. А я тут новачок…

— Будь ласка. Ходімо разом.

Вона трималася просто, без манірності. Карі очі дивилися ласкаво, по-дружньому. І мені раптом здалося, що я знав її давно-давно, ще з передвоєнних років, зі школи.

— Звідки ви, товаришу лейтенант?

— Звіть мене Ніною, — сказала вона. — Поза службою так звуть мене всі… А родом я з цих країв.

— Ну ж, безперечно, — стукнув я себе долонею по лобу. — Архипенко ж казав, що ви провідували свою стару вчительку.

— Няню, — поправила вона мене. — Бо я з дитбудинку.

Я трохи помовчав, підбираючи фразу, заради якої і наздоганяв дівчину. Не хотілося необережним словом образити її.

— Ви знаєте, незручно у мене вийшло з Жердіним, — почав я.

Та вона перебила мене.

— Чому ж незручно? Вашої вини ні в чому немає. Звідки ж ви могли знати, що Жердін перейменував себе з Ферапонта на Федора?

— Звичайно… Але прошу вас — нікому ні слова про те прізвисько, що так необачно злетіло у мене з язика.

— Я вже забула його. Заспокойтеся.

— Спасибі вам, Ніно.

— Нема за що.

— Не за що, а за кого… За Жердіна.

— А мені байдуже: не люблю я його.

— Чому?

— Пристає… А таких я не люблю… Хоча загалом він непоганий льотчик. Сміливий. Гарний… А все ж — не люблю!

Розмова обірвалася. Ми підійшли до крайньої хати, що стояла в саду.

— Нам сюди, — сказала Ніна і ступила на ганок.

У чималій кімнаті, за звичайним селянським столом, сидів кремезний чорнявий майор і, приклавши до вуха телефонну трубку, щось уважно слухав. Побачивши Ніну, він зрадів і пальцем показав дівчині, щоб сіла на лаву. Та Ніна продовжувала стояти, а коли майор, закінчивши телефонну розмову, поклав трубку, хвацько піднесла до пілотки праву руку.

— Товаришу командир полку, лейтенант Бережна прибула з короткочасної відпустки.

— Ніночко, це просто чудово, що ти з’явилася так вчасно! — вигукнув майор. — Всі хлопці в повітрі, а я одержав дуже термінове завдання. Летіти треба на двох машинах. Тож полетимо ми з тобою! Я вже думав летіти сам…

— Як, товаришу майор! — вигукнула Ніна. — Невже більше нікому, крім вас, летіти? А Жердін?

— Він захворів…

— Тоді полечу я сама!

Тут виступив наперед я:

— Дозвольте мені полетіти з Бережною, товаришу командир полку… Льотчик-винищувач Булатович. Після поранення прибув для проходження служби.

І подав свої документи.

Майор з цікавістю подивився на мене, а потім почав розглядати папери.

— О-о!.. Ти знаєш німецьку?

— Знаю.

— Звідки?

— Батько, агроном, працював у німецькому колгоспі “Роте фане”, то я серед колишніх колоністів вивчив…

— Гм, льотчику, звичайно, німецька ні до чого, а от коли б ти був розвідником… Та що про це говорити… З-під Ленінграда?

— Так точно.

— У боях участь брав?

— Так точно.

— Гм, — майор задумався. — Значить, хочеш з корабля — і відразу на бал?..

— Комусь же треба летіти, товаришу майор. То хай буду я!

— Літати не розучився?

— Ні, не розучився.

— Гм, — майор знову задумався, а потім, прийнявши рішення, несильно вдарив долонею по столу. — Гаразд, полетиш на пару з лейтенантом Бережною. Веденим. Завдання — розвідка. У штаб армії надійшли відомості, що німці перекинули на нашу ділянку свіжу танкову бригаду. Відомості є, а бригада зникла. Мов крізь землю провалилася!.. Тож виявити її за всяку ціну! Шукати ось у цьому квадраті! — Він підійшов до карти, що висіла на стіні, і окреслив чималу територію в тилу ворожої лінії оборони. — У бої не встрявати! Зрозуміло?

— Зрозуміло, товаришу майор. Можна виконувати?

— Виконуйте!

Ми рушили до дверей — попереду Ніна, позаду я. І тут майор раптом гукнув мене:

— Лейтенант Булатович, залишся на хвилину!

Ніна вийшла. Я знову став перед командиром полку.

Він підвівся з-за столу, підійшов до мене майже впритул і пильно глянув у вічі, ніби зважував — чого я вартий. Потім тихо сказав:

— Ніночку ми всі любимо. Весь полк у неї закоханий… Якщо з нею щось трапиться… Розумієш? Кажу це не для того, щоб налякати тебе або що люблю її більше, ніж хлопці, а для того, щоб ти зрозумів: сам погибай, а Ніночку виручай! На війні, звичайно, всяке буває, та все ж…

— Ясно, товаришу майор! — твердо сказав я.

— Ну, коли ясно, тоді йди!

3

День стояв безхмарний. Видимість була добра. Два винищувачі перетнули фронт і полетіли на захід.

Ось і заданий квадрат. Внизу пропливали сірі, принишклі села, зелені соснові і пожовклі листяні ліси, опустілі поля, холодні олов’яні ріки. Видно, здається, все — дерева, підводи, навіть людей, а от танкової бригади, як ми не дивилися, не побачили. Мов у воду впала.

— Що за чортівня! — пролунав у шоломофоні Нінин голос. — Не могла ж вона зникнути безслідно! Як ти гадаєш, Володю? Га?

— Треба розширити квадрат пошуку, — відповів я. — Розвідувальні дані, мабуть, запізнилися, і танки ворога за цей час могли значно переміститися на південь або на північ.

— Ти так гадаєш? Напевно, ти маєш рацію… Тоді зробимо так: я полечу на південь, а ти повертай на північ. Прочешемо ще кілометрів сто по фронту? Згода?

вернуться

1

Пасаж — тут несподівана пригода. (Прим. автора.)