— Які вже тут жарти. Ну заходьте, коли з’явилися.
Якби на Ігоря, то він повернувся б назад негайно, не стерпів би ні тону, ні сказаних слів. Однак Пащенко був далекий від світських умовностей; сказано, заходьте — значить, зайдемо. І танком поперся до квартири, з’ясовуючи на ходу:
— Хто вдома? Сама? А де подруга? Тут? То чого ж кажеш, що сама? — І вихором влетів у кімнату. — Здрастуй, здрастуй, мене Валерою звати.
А з крісла — йому назустріч — засмагла істота. Прекрасна Дама сімнадцяти рочків, також білявка, але значно менших габаритів, очі блакитні, личко засмагле, вуста, ясна річ, цукрові…
— Настя.
— Дуже приємно, — правив теревені Пащенко, закружляв по кімнаті, забігав з кутка в куток. — А ось, рекомендую, мій найкращий друг Ігор, найчистішої душі людина, інтелектуал і дзен-буддист, що досягнув неймовірних глибин занурення.
Наталка — вона-то Пащенка дуже добре знає — прихилилася до одвірка, усміхалася задоволено, а Настя, трохи приголомшена, запитала:
— Занурення куди?
— До нірвани, — зареготав Пащенко, — до таємничих надр підсвідомості, до глухих лісів сьомої сигнальної системи.
Настя дивилася на Ігоря з неприхованою зацікавленістю.
— Ви й справді дзен-буддист?
— Та жартує він, клеїть дурня, хіба ви не бачите? — сказав Ігор і сів у крісло.
Настя йому подобалася.
— Тож жартує? — полегшено зітхнула Настя. Судячи з усього, вона лякалася незрозумілого, віддавала перевагу збагненному, реальному, земному. — Ну а те, що ви Ігор, — це не жарт?
— Істинна правда…
І почалися розмови про те, про се, про минуле літо і майбутню зиму, про побачені фільми і прослухані платівки, розмови, що ні до чого не зобов’язували, але дуже приємні, цілком світські, якщо це поняття вільно віднести до не зовсім світського віку співрозмовників. Проте, слово честі, вони — розмови ці — майже нічим не відрізнялися від тих, що вели повсякчас їхні дорослі і навчені життєвим досвідом тата й мами, різниця хіба що в тому, що тата й мами згадують роботу, співробітників, а їхні діти — школу, вчителів, а все решта — однакове, повірте!
Можна, звичайно, назвати світську розмову порожньою, безглуздою, яка не несе жодної конкретної інформації. Все і справді так. Однак про що, скажіть, вести мову людям, які ще п’ять хвилин тому не підозрювали про існування одне одного і тепер не відають, чого вартий кожен з них, чим дихає, як живе? Ні, не винайшли ще певний кишеньковий індикатор інтелекту. Познайомився з людиною, подивився на шкалу: авжеж, стрілка біля червоної риски хитається, отже, розмову про Кафку або Кортасара треба вести. А в цього — у зелену риску вперлася. Поміркуємо про перемогу “Спартака” у грі на Кубок європейських чемпіонів.
Добре, хто це розуміє!..
А поки що через бідність замість індикатора світська бесіда і існує. Поговориш з людиною ні про що, тож наступного разу знатимеш, про що з нею говорити. Своєрідна розвідка словом.
Старик Ледньов дорікав Ігоря:
— Все мовчиш, Ігорочку, на людях. А люди говорити хочуть, швидше — виговоритися. Ти дай людині душу розкрити, розбалакай її, так і першим другом їй станеш, все вона для тебе зробить…
Є в Ігоря така риса: трошки губиться він у товаристві дорослих, надто, якщо воно велике та незнайоме. А якщо всі знайомі, то інша річ. Ось з Ледньовим чи з Пеліканом він на рівні почувається, не кажучи вже про батькових друзів.
Та з Настею у них чимало спільного знайшлось: вірші вона любить, і серйозному джазу перевагу надає, і російською історією цікавиться. Так усе добре йшло, коли то Пащенко, нечема і підганяйло, ні з того ні з сього запитав:
— Наталі, а коли родичі повернуться?
Наталка зиркнула на годинника.
— Мама повинна через півгодини бути. А що?
— Тікаймо, — Пащенко схопився з крісла.
— Звідколи ти моєї мами боїшся? — здивувалася Наталка.
— Я її не боюсь. Я не хочу зайвий раз потрапляти їй на очі. — Нелукавий Пащенко своєю заявою видав таємницю: отже, він надто часто потрапляє на очі Наталчиній мамі, тобто нерідкий гість у її домі. Інша річ, що таємниця ця давним-давно Ігореві відома, і не лише Ігореві — всій школі.
Ну а Настя… Причетний до чужої таємниці, Ігор не проти був створити — власне, так: створити! — свою. Спільну з Настею. А отже, Пащенко і тут допоміг йому. Зараз вони підуть від Наталки, Пащенко, як кращий друг, друг тактовний, щезне геть з очей, а Ігор піде проводжати дівчину. Осінь, падає листя, вітер кружляє його по асфальту. Лірика! Багато чого може бути осіннього вечора…