Так і сталося. Щоправда, Наталка трохи образилась: як це її кидають? І навіть краща подруга, яка, до речі, прийшла до неї коротати вечір, раптом теж поспішає не знати куди. Але Наталка — дівчина розумна, їй було зрозуміло, куди поспішає її подруга. Вірніше, чому.
Пащенко розпрощався з ними біля під’їзду, перегнувся навпіл, прополоскав біля ніг уявним капелюхом, підмів куряву з асфальту уявним пером, зойкнувши: “Ад’ю, сітуайєни!” — і зник в осінній мряці, щоб не сказати — мороці.
— Де ви живете, Насте? — запитав Ігор, бо з чогось треба було починати.
— На Кутузовському. Я їду до Дзержинки, а звідти — маршруткою.
— Але ще дуже рано, — намагаючись бути недбалим, сказав Ігор. — Може, погуляємо?
І раптом — у старих романах так написали б: немов блискавка майнула в мозку юнака! — він зметикував: у нього немає часу! Протягом вечора він жодного разу навіть не згадав про старика Ледньова, який залишився там сам-один в осінньому лісі біля проїжджого шляху.
Навіть Настя відчула, що з Ігорем щось сталося, але не запитала нічого, лише подивилася з тривогою.
— Вибачте мені, Насте, — глухо проказав Ігор. — Я не можу вас провести. Мені дуже шкода… — І замовк, чекаючи, що зараз станеться непоправне: вона повернеться і піде, і буде права. У даному разі він на її місці так і вчинив би.
Але, хвала богові, Настя поки що була на своєму місці. Вона не повернулася і не пішла, а запитала:
— Вам треба поспішати?
Ігор приречено кивнув.
— Ідіть. Я сама доїду. Не хвилюйтеся.
Вона дивилася на нього, немов чогось чекаючи.
— Вибачте мені, Насте, — повторив він. — Я дуже хочу вас бачити. Можна, я вам завтра подзвоню?
От якби ще Ігор ризикнув отак, відразу, зовсім не соромлячись, сказати все, що думає, що відчуває зараз? Та ніколи не було з ним нічого подібного. А тут чи хвилювання, що він втратить її, допомогло, чи дивна його роздвоєність: і хочеться дуже залишитися, і старик Ледньов чекає. А може, саме світська бесіда і підготувала те, що він сказав — “сам раптом”, користуючись морською термінологією?
І Настя також не підвела:
— Звичайно, подзвоніть. Я чекатиму. Телефон вам Наталка скаже, я її попереджу, — отут вона повернулася і пішла не обертаючись: все-таки марку, що зветься жіночою гординею, треба витримати. Чи — жіночою незалежністю. Вибирайте, що більше до вподоби.
А Ігор дивився їй услід і вже, мабуть, не бачив її. А бачив — внутрішнім, чи що, зором? — ліс — темний, по-нічному прохолодний, вузький, почервонілий край неба на сході: сходило сонце. Буде день, буде їжа, як каже старик Ледньов.
Щоразу ввечері старик Ледньов обіцяв встати першим рано-вранці і нещадно будити Ігоря. Не виходило. Ледньов ще похрапував, з головою накрившись великим брезентовим плащем, а Ігорок уже розкладав багаття на місці вчорашнього, на вуглинах, які зовсім захололи за ніч, набирав з джерела воду — ночувати доводилося неподалік від води — і тоді сам нещадно починав будити професора. Ледньов належав до щасливої категорії людей, що можуть спати в будь-якому стані, положенні, в будь-який час доби і на будь-якому місці. Мрія гіпнотизера, вважав Ігор, і якось сказав про це старику. Втім, Ледньов не погодився.
— Уявне, — сказав він. — На мені не один факір репутацію загубив. Засинаю, правильно, відразу, а потім він мені, як водиться, наказує: йди туди, роби те, ти пташка, ти рибка. А я сплю солодко, без рухів, усупереч гіпнотичній науці.
Ігор не став тоді з’ясовувати, чому Ледньову так щастило на зустрічі з гіпнотизерами. Сам він до сімнадцяти років дожив, але ще жодного з них не бачив. Чи то кількість їхня дуже зменшилась порівняно з пресловутим тринадцятим роком, чи то вигадував старик, як завжди. Це несуттєво.
Ось і тепер Ігор приладнав над багаттям закурений казанок, мідний, луджений, значно важчий, аніж алюмінієвий — сучасний Ігореві, стягнув з професора плащ.
— Павле Миколайовичу, підйом!
Професор скрутився на сухому ялинковому гіллі, коліна до підборіддя підтягнув, руками їх обійняв, очі не розплющував. Проте сказав:
— Зараз, зараз… Відійди од мене, недолюдку.
— “Я пришел к тебе с приветом рассказать, что солнце встало”, — продекламував Ігор. І це була правда: сонце давно піднялося над верховіттям дерев, висвітило вижовклу траву в лісі, гріло. День обіцяв бути теплим, а то й спекотним.
— Я ж сказав: зараз… невже не розумієш? — плаксиво затягнув Ледньов. Раптом розплющив одне око — ліве, глипнув ним на Ігоря: — Заварку не чіпав?