— Не велено було.
— Отож-то! — Швиденько сів, як іван-покиван, п’ятірнею обличчя витер — немовби вмився. — Закипіла?
— Кипить. — Ігор завжди з цікавістю спостерігав за процесом ранкового пожвавлення старика Ледньова, саме пожвавлення, бо іншого слова не підбереш. Тільки-но лежав, немов труп, і — враз! — живий і діяльний, немовби й не спав зовсім. А щодо умивання… Не любив старик цього заняття. Казав:
— Ми в яких умовах бродимо? В жах-ли-вих! Довкола зараза. А бруд, він захисна лушпинка — заразі й не пробитися.
— Ви ж інтелігентна людина, — дошкуляв йому Ігор, — професор!
— А що професор, що професор? — приндився старик. — Не людина він, чи що? Як всі, так і я. Ось прийдемо в село, попросимо хазяїв лазенку розтопити…
Лазенка виднілася попереду. Ігор сказав:
— Поснідаємо — і в путь.
Ледньов чай зварив, заварки його дорогоцінної ніхто не чіпав, отож він і задоволений, навіть дещо розімлілий.
— Куди ти так поспішаєш? — тільки й запитав.
— До Лежньовки вашої.
— А там тобі чого?
— “Чо-го”… Професор мені називається.
— Може, Пелікан підгребе…
— Жди-надійся. Хоча, може, і підгребе, як ти посмів висловитися. Ой, моветон!
“Чо-го” — не моветон, а “підгребе”, бачте, — моветон. А де послідовність? Старик Ледньов такою не грішив.
— Він тобі що говорив, Ігорочку?
— Говорив: до міста побачимося.
— У-у, до міс-та… Отак він будь-якої миті зможе з’явитися. Хоч зараз.
— У Лежньовці він буде, — вперто сказав Ігор.
— А як ти гадаєш, Ігорочку, чи не супостат наш Пелікан, чи не злодій нічний? Ось кличку розбійничу носить…
І спробуй зрозуміти старика: чи жартує, чи справді вважає Пелікана розбійником.
— Нісенітницю ви кажете, Павле Миколайовичу, і самі про це знаєте.
— Чому нісенітницю? — Старик поїв, попив, збігав за кущі, тепер сидів, перетравлював, життям насолоджувався. А коли він у такому стані — Ігор це запримітив, — то схильний філософствувати. — Ось, наприклад, де його носить? Чому не з нами, коли йому до міста треба?
— А може, йому ще кудись треба.
— Припустимо. А нащо таїтися? Чому б йому не поділитися своїми планами з двома добрими мандрівниками?
— З вами поділись…
Ледньов насупився.
— Ображаєш, Ігорочку. В своєму нелегкому житті я ще нікого не виказав, не зрадив, на тридцять срібняків не зазираю, а раніше, до пролетарського перевороту, мені платні вистачало.
При слові “переворот” Ігор зморщився: слабкувато у професора з політосвітою, термінологію плутає.
— Все на гроші міряєте?
— А ідеали нині безкоштовно дають. З одного боку: хто був нічим, той стане всім. А з другого, відстоїмо святу Русь від посягань простолюду. Який ідеал тобі до душі, Ігорочку?
Ігор посміхнувся:
— Перший, звичайно.
— А тато твій інженер, тобто буржуй. Як поєднати?
— Батько мій так само думає.
— Хоча новій Росії інженери знадобляться: будувати ж доведеться. А як з професорами?
— Без них не обійтися, гадаю.
— Виходить, і я знадоблюся державі робітників і селян! Ох-ох, я плачу від зворушення… Отже, я також за перший ідеал. А Пелікан?
— А що Пелікан?
— Ти, Ігорочку, про його ідеали не відаєш?
А що Ігорочок відає? Нічого не відає. Темний Пелікан, як ніч. Ні червоний, ні білий, ні малиновий. Хитрує, темнить, а за усіма його базіканнями, за жартами ховається щось серйозне — це ясно. Звичайно, можна запитати прямо: за кого ти? Ну, запитав одного разу… А у відповідь почув: за маму з татом. Ігор не дуже перед ним розкривається. Не хлопчик, про правила конспірації начувався. Тим більше легенда однозначна: син інтелігентних, хоча й незаможних батьків, цілий рік жив у родичів у Ростові, йде до Москви своїм ходом, тому що потяги тепер — річ ненадійна, пішки швидше і простіше, та й землю побачити хочеться. А то що в Москві бачив? Дім та гімназію… З такою легендою ні червоним, ні білим бути не варто: біографія не дозволяє. А ось співчувати… А кому? Ну, тут Ігор почуттів не приховує. Ні перед Пеліканом, ні перед стариком Ледньовим.
До речі, легенди в них зі старим подібні. Той також до Москви тупає — аж з Царицина, теперішнього Волгограда. Застряв там у родичів покійної жінки, а в них самих семеро по лавках. Зайвий рот — то тягар. Ось і пішов професор історії своїми очима історію подивитися. Це він так каже. Поспішати нікуди, смерть — вона і в дорозі не мине, а світ довкола інший, аніж з університетських вікон. Куди ширше!
Звичайно, не легенда це на відміну від Ігоревої, а правда. Старику Ледньову приховувати нічого. Хоча… Переконань його, по-ледньовському — ідеалів, Ігор також не відає.