Шлюб у неволі
Чим могла загрожувати в 1949 році «диктатурі пролетаріату» немолода вже Ольга Карабут, дружина отця Петра Табінського, замордованого в таборах Сибіру? Тим, що була українкою з Кубані? Що до революції закінчила педагогічне училище в Ставрополі і все життя вчителювала?
— Можливо, мама не потрапила б до Сибіру, — згадує Михайло Петрович Табінський, — якби якомусь працівникові НКВД не сподобалась наша львівська квартира. Він виявився по-своєму досить «совісним» чоловіком, бо не раз приходив до нас і пропонував перебратися в гіршу квартиру. І лише коли зрозумів, що мати не погодиться, то постарався, щоб своє львівське житло вона «поміняла» на зеківський барак у Читинській області.
Самого Михайла у списку на виселення до Сибіру не було — він подався туди з матір’ю добровільно, щоб потурбуватися про неї на чужині. Архіпелаг Гулаг «нє возражал» проти вливання у ряди своїх невільників п’ятикурсника Львівського політехнічного інституту, котрий, крім того, вже мав два курси духовної академії. Йому навіть «довірили» посаду механіка табірної пересувної електростанції...
Саме тут, у неволі, у червні 1950 року Михайло Табінський взяв шлюб з Поліною Бадзюнь. Так, так, — з тою самою студенткою-красунею, з котрою познайомився ще у Львівській політехніці. Про історію життя і кохання цих українців не газетну статтю — цілий роман треба писати! Послухаймо трохи саму Поліну Феодосіївну:
— Після загибелі мого брата Володі і виселення батька, маму з бабусею ніхто чомусь не чіпав. Не маючи ні свого житла, ані нормального життя, мати згодом сама поїхала до батька у Кемеровську область. Там вона й померла. А батько, відбувши каторгу, повернувся у Соснину. Хату йому, звичайно, не повернули, жив до кінця віку у чужій, але помер у рідному селі.
Отже, мама поїхала, Михайло також, виконуючи святу заповідь «шануй батька свого і матір свою», добровільно подався у Сибір, щоб його ненька не вмирала на чужині одинокою. Мене ж особисто влада ніби не переслідувала, але жити так одній у Львові, без батьків і нареченого, стало нестерпно.
Залишила я четвертий курс інституту і поїхала в Сибір до Михайла. Там ми й побралися у червні 1950 року. Потім вдалося довчитися в Московському заочному політехнічному інституті...
Так аж за Байкалом, майже під китайською границею, народилася сім’я підневільних, але не скорених духом українців Михайла і Поліни Табінських. Звідси почнеться їх довга дорога додому.
Дефектоскопія асинхронних двигунів
Після смерті Сталіна у березні 1953 року часи змінилися. Михайло Табінський поступив в Томський політехнічний інститут (це вже було трішечки ближче, але ще дуже далеко від України). Почав усе з нуля — з першого курсу. Але чотири курси Львівської політехніки, плюс два роки духовної академії, плюс високий рівень загальної культури давали результат. На такого неординарного студента звернули увагу. Його залишають в інституті. Невдовзі він блискуче захищає дисертацію кандидата технічних наук з проблем дефектоскопії асинхронних двигунів.
Все тече, все змінюється, — казав мудрий Геракліт. В Ульяновську відкривають політехнічний інститут. Гостра потреба викладацьких кадрів. Кандидата технічних наук Михайла Табінського запрошують на роботу в колишній Симбірськ. Це вже набагато ближче до України, ніж від Томська. І тому Михайло Петрович разом з дружиною і сином Тарасом перебираються до Ульяновська. Він стає шанованою людиною в інституті, дружина — старший інженер місцевого електролампового заводу. А син Тарас закінчує десятирічку.
«Лис Микита» мандрує до Томська
Сім’я Табінських була унікальним явищем на безкрайніх сибірських просторах. Український дух, висока культура, постійне прагнення до знань і всього прекрасного — свого роду неопалима купина, яка не боялася ніяких негативних зовнішніх факторів, долала всі життєві труднощі і негаразди.
Михайло Петрович і Поліна Феодосіївна зуміли дати добру освіту і виховання сину Тарасу. Він навчався в російській школі (про українську школу в Росії навіть мови не могло бути), але вдома всі розмовляли тільки українською мовою. Читали українські книжки. Тільки-но в 1959 році в «Дитвидаві» України вийшов за редакцією Максима Рильського славнозвісний «Лис Микита» Івана Франка, він одразу мандрує поштою до Томська завдяки родичам Михайла Петровича у Львові. Сімейна бібліотека Табінських постійно поповнюється українськими книгами.
Досконало володіючи українською і російською мовами, Тарас береться за вивчення англійської, яка пізніше йому дуже пригодиться.
— Михайло Петрович і Поліна Феодосіївна думали про освіту не лише рідного сина, але й робили усе від них залежне, щоб вивчити дітей своїх родичів, навіть і не близьких, — згадує лучанка Любов Тихонівна Трачук. — Уявіть собі: вони пишуть із Томська у Соснину до моїх батьків і переконують їх послати своїх дочок на навчання до них. І я, проста сільська дівчина, їду у Томськ і в 1969 році повертаюся додому з дипломом будівельного інституту. Потім до Табінських їдуть мої рідні сестри Слава і Віра, обидві успішно закінчують Томський залізничний технікум...
До родини Табінських горнулися не лише земляки-українці, але й росіяни, корінні сибіряки. Деякі так подружилися, що навіть приїжджали в гості у Соснину до студентки Слави Трачук. Україна їм дуже сподобалася. Досі вони шлють сюди теплі вітання на свята, запрошують в гості за Урал...
«Завжди хотілося в Україну!»
— Більше тридцяти років ми прожили в Росії, — згадують Михайло Петрович і Поліна Феодосіївна. — В Томську й Ульяновську нам було в плані матеріальному й побутовому зовсім непогано: добре заробляли, мали пристойне житло, син захистив кандидатську дисертацію в Ленінградському електротехнічному інституті і повернувся до Ульяновська на викладацьку роботу. Але — завжди нам хотілося в Україну!
Доля всміхнулася Табінським: у 1981 році трапився обмін квартири з Ульяновська на Луцьк. І сім’я, у складі якої вже було два кандидати технічних наук, перебирається з берегів Волги на береги Стиру, в помешкання на вулиці Гулака-Артемовського. Михайло Петрович знайшов роботу на кафедрі фізики педагогічного інституту, Тарас — у філіалі Львівського політехнічного, з п’ятого курсу якого його батько потрапив аж у Петровськ-Забайкальський район Читинської області...
Така іронія долі. (До речі, Тарас Табінський захистив свою кандидатську дисертацію з електротехніки в тому ж Петрограді, де його дід Петро захистив богословську дисертацію).
Ще не вмерла Україна! І не вмре. Пам’ятний 1991 рік: батька Поліни Табінської Феодосія Бадзюня повністю реабілітують. З поверненням усього конфіскованого у 1947 році майна. Сталося так, що повернули навіть ту хату «під серебром» у Соснині. Жили в ній якісь колгоспні квартиранти, які про дім зовсім не дбали. По стінах і на даху хати вже росли бур’яни і молоді деревця із занесеного вітрами насіння. Коли тим людям дали інше житло, вони охоче звільнили хату Феодосія Бадзюня. Так його дочка Поліна повернулася у рідну оселю.
Хату Табінські відремонтували, провели газ. Золоті руки Михайла Петровича, котрий перевіз з Луцька у Соснину весь свій інструмент, вміють усе. Тепер у хаті є всі зручності, а кімнат і простору значно більше, ніж у міській квартирі.
Приходить сусід, молодий ще чоловік:
— Дядя Міша, заклейте мені камеру, я не маю чим...
«Дядя Міша», 75-річний кандидат технічних наук (про що навіть не здогадується той сусід), добросовісно клеїть тракторну чи автомобільну камеру. Не раз і не одну. Ніяких грошей за роботу не бере — у селі люди завше платять добром за добро.
...Пише у Соснину з далекого Торонто син Тарас, який працює в канадському міністерстві природних ресурсів. Якусь дивну притягальну силу має та хата «під серебром» за вісімсот метрів від Грибовицького лісу. Є в ній якась незнищима українська селянська благодать.
Треби і потреби
...Іду від Михайлини Стахівни Круковської (вона ще в доброму гуморі, але з ліжка вже не встає), а назустріч мені — священик з дяком. Ідуть освячувати після Водохреща дворічанські хати і хліви. Не за «дякую», звичайно...