Не біймося «в прадавню впасти глибину». Нашу рідну глибину.
...3 усіх визначень життя мені найбільше запам’яталося два.
Індійське: «Життя — це постійне прагнення істоти до розвитку за обставин, які прагнуть її роздушити» (Свамі Вівекананда).
Європейське: «Життя можна вважати лише епізодом, який безглуздо порушує блаженство і спокій небуття» (Артур Шопенгауер).
(А затятий матеріаліст Фрідріх Енгельс твердив у своїй «Діалектиці природи», що життя є всього-на-всього «способом існування білкових тіл». І це сімдесят років подавалося на території СРСР як істина в останній інстанції, починаючи зі шкільної парти і закінчуючи докторантурою філософських факультетів. І ще: жодна, навіть найпрацьовитіша у світі, мавпа ніколи не стала людиною, як би цього не хотілося автору «Ролі праці в процесі перетворення мавпи в людину».
«На лекціях казали, що „бытие определяет сознание“, що душа „продукт производственных отношений...“. І мені страшно стало, що я, людина, яка керує своїми думками і поступками, раптом підлягаю якійсь табуретці і взагалі мертвим речам.
Мені перестало хотітися жити, і я умовився з однією курсанткою повіситись...»
Такі думки виникали у молодого червоноармійця Володі Сосюри (колишнього петлюрівця!) на більшовицьких політичних курсах в Одесі. На щастя, вони з тою курсанткою не повісилися, а солодко покохалися на березі Чорного моря. І тому тепер маємо в українській поезії «Так ніхто не кохав» і «Любіть Україну»...
Не в теплу Одесу на курси, а на вічні мерзлоти й мерзоти Колими — а то й на той світ! — відправили б московиди Володимира Сосюру, якби потрапила їм у лапи його маленька збірка поезій «Пісні крові», видана у Проскурові 1918 року. Двадцятилітній козак гайдамацького полку писав тоді так:
Якими дивовижно актуальними є ці рядки і сьогодні! До речі, Володимир Сосюра народився 6 січня 1898 року на станції Дебальцеве...)
Дуже слушну пораду, яку варто взяти з собою у життя, дає нам український поет Олександр Олесь у своєму знаменитому вірші «Чари ночі» («Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди...»):
Таїна смерті
А Числобог порахував дні наші.
Таїні життя дорівнює таїна смерті. Це дві сторони однієї «медалі»: буття-небуття. Протилежності борються і єднаються. Полярність створює напругу життя.
У Книзі Велеса читаємо: «обаполи Білобог і Чорнобог перуняться — і ті Сваргу удержують, аби світу не бути поверженому». (Наші волхви-ясновидці застерігали, що не слід зневажати Чорнобога — він також потрібен природі мудрих противаг!)
Усе парне:
Білобог — Чорнобог
Світло — темінь
Добро — зло
Любов — ненависть
Звук — тиша
Радість — печаль
Благословенне — прокляте
Чоловіче — жіноче...
І навіть —
«Так стоїть увесь світ. Протилежне допомагає протилежному» (Григорій Сковорода).
«Є достатньо світла для тих, хто хоче бачити, і достатньо темряви для тих, хто бачити не хоче» (Блез Паскаль).
...Смерть може виглядати чарівно. Коли Марія і П’єр Кюрі з тонн руди видобули граминку радію, то сиділи, втомлені і щасливі, у своїй напівтемній лабораторії в Парижі і милувалися його світінням, не відаючи, що так чарівно світиться смерть... (Марія Кюрі, її старша дочка Ірен та зять Фредерик Жоліо-Кюрі померли від променевої хвороби, викликаної багаторічною роботою з радіоактивними речовинами. Історія науки не знає другого такого прикладу, щоб дві сімейні пари у двох поколіннях отримали дві Нобелівські премії — Марія і П’єр стали її лауреатами в 1903 році, Ірен та Фредерик — у 1935-у. П’єр Кюрі трагічно загинув в Парижі під колесами кінної фури 19 квітня 1906 року...)
Смерть є найбільшою спонукальною силою. Найвеличніші людські звершення робилися з думкою «Пам’ятай про смерть!» Про головну книгу свого життя Сомерсет Моем сказав: «В молодості роки тягнуться перед нами безкінечно довгим шнурочком, і важко усвідомити, що вони коли-небудь минуть. Навіть у середньому віці легко знайти привід, щоб не робити того, що треба було б зробити.
Але приходить час, коли вимагає до себе уваги смерть. Один за другим відходять ровесники. Ми знаємо, що всі люди смертні, але це залишається лише афоризмом і абстракцією, поки не усвідомимо, що й наш кінець не за горами. Було б прикро вмерти, не написавши цієї книги».
Леся Українка знала, що «з рук смерті люди дістають безсмертя». Пізніше і Богдан-Ігор Антонич відчув, що
Вражаючі слова є у «Сповіді» блаженного Августина: «Господи! Я не знаю, звідкіля я сюди прийшов, у це смертне життя, чи, радше, в живу смерть?» Задовго до Августина мудрий Геракліт сказав: «Життя тільки по імені життя, насправді ж — смерть». А Плутарх так описує дивний для сучасного обивателя звичай фракійців: «Вони оплакували народженого, який іде назустріч стільком печалям; а якщо хтось в смерті знаходив кінець своїм стражданням, того друзі виносили з привітом і радістю».
Всі знаємо, що смертні; ніхто не знає, коли...
Наша під солом’яною стріхою глиняна хатина стояла (тепер її уже нема) на одному з дворічанських горбочків. Позаду хати росли густі базники (бузок), які майже нависали над головною вулицею села. У тих базниках я часто грався з сусідськими дітьми.