...Кільце навколо Ніла Хасевича поступово звужується. Емгебістам допоміг випадок: в одному із захоплених ними бункерів УПА знайшли документи і таку записку: «Заготували для вас п’ять кілограмів паперу, вишневе дерево». Була й адреса — бункер на хуторі біля села Сухівці (12 кілометрів від Клевані Рівненської області). Хоч імені Ніла Хасевича в записці не було, Бондар вже знав, що свої дереворити художник вирізьблює саме на вишневому дереві...
Не гаючи ані хвилини часу, емгебісти і батальйон автоматників уночі рушили до Сухівців. Вранці 4 березня 1952 року хутір узяли в щільне кільце. Знайшли вхід у бункер. Далі цитую спогади псевдо-Бондара.
«— Выходите, иначе забросаем гранатами!
Ответом было молчание. Выходит, переговоры не состоялись. Жаль... Но его, капитана Бондаря, совесть была чиста. Он дал Хасевичу и его охранникам возможность сохранить свои жизни. Чекист вынул из сумки гранату РГД...».
Про яку «чисту совість» може йти мова, якщо трьох людей, один з яких був без ноги, оточив цілий батальйон! Істина в іншому: Ніл Хасевич здаватися не захотів. Він міг би, звичайно, вже давно перебратися на Захід і там не пропав би, маючи таку освіту і талант художника. Але вибрав собі іншу долю. Загинув у 47 років (вік Шевченка!) у бункері УПА.
Де похоронили Ніла Хасевича і його побратимів? Та чи й поховали як належить?
Цими питаннями я завершив свою публікацію в газеті «Голос України». Пізніше з’ясувалося, що емгебісти до останнього намагалися взяти Хасевича живим — надто великий масштаб особистості, щоб просто дістати із сумки гранату РГД. Після вибуху у бункері такої гранати тіло художника неможливо було б опізнати. (Кажу вам це як колишній командир танка Т-72).
А тіло це бачили у Клевані односельчани Ніла Хасевича. Вони упізнали свого земляка. Протез замість ноги, а на скроні — маленький отвір із запеченою кров’ю...
Невже лише мовчанням відповів Ніл Хасевич емгебістам на їх «великодушну» пропозицію «сохранить свои жизни»? Не вірю!
Він гордо кинув озброєним до зубів ворогам: «Слава Україні!» І пустив собі у скроню останню кулю. Героям слава!
...І ще про одну важливу деталь мовчить у своїх спогадах емгебіст: не називає прізвищ тих відомих художників, на експертизу яким він (або й не він, а хтось повище) віддавав малюнки Ніла Хасевича. Чи не було серед них знаного в Україні і далеко за її межами графіка Василя Касіяна?
У своїх щирих і ґрунтовних спогадах «Автопортрет» сам Касіян не згадує Ніла Хасевича. (Він міг і не знати його і навіть нічого про нього не чути, хоча вищу мистецьку освіту здобував у Празі, де також були виставки графічних робіт Ніла Хасевича). Шоста книга спогадів Василя Касіяна, яка якраз охоплює період 1946 — 1953 років, називається трафаретно — «Щастя митця — бути з народом». Митець досить правдиво описує ті роки. Ось як він згадує урочистосі з нагоди свого 50-річчя.
«Мене і дружину Діду запросили до президії свята, де сиділи заступник Голови Ради Міністрів України М. П. Бажан, міністр освіти П. Г. Тичина...».
Це було в Києві у січні 1946 року. 20 листопада 1945 року Ніл Хасевич, працюючи у підпіллі над альбомом «Волинь у боротьбі», закінчує олівцем свій маленький автопортрет. Події відбуваються майже одночасно...
Один українець малює вояків УПА, другий — колгоспниць і стахановців. Один — у засекреченому бункері зі зброєю в руках, другий — в президії разом з Тичиною і Бажаном, які вже давно погодилися поміняти свої сонячні кларнети на пофарбовані дудки («вийшов в поле бригадир — трактор в полі дир-дир-дир»), а ясну Весну — на окривавлений Жовтень... (читайте «Сучасники» Євгена Маланюка, написані ще у листопаді 1924 року).
В один і той же час, на території України, на віддалі всього-на-всього триста кілометрів!, Москва кидає одному українському художнику гранату, а другому (с барского плеча, «за верную службу партии и товарищу Сталину») — орден якогось там «Трудового Красного Знамени» і влаштовує персональну виставку з 333 творів у великій залі Музею російського мистецтва! Касіян — Тичина у малярстві?..
«І я страшно угнувся духовно, як поет і як людина...».
Це одне з одкровень Володимира Сосюри в його біографічному романі «Третя Рота». Розповідає він там і про історію написання знаменитого вірша «Любіть Україну».
У 1944 році в Уфі письменник Валентин Бичко розповів Сосюрі, що за «порадами» компартійного діяча Мануїльського з одного номера дитячої газети «Зірка» зняли слова Шевченка
а з другого — слова Воробкевича
Емоційного і щирого Володимира Сосюру це настільки вразило, що він на одному диханні написав:
Пізніше (1947 рік) цей вірш увійшов у збірку «Щоб сади шуміли», за яку Сосюрі навіть дали Сталінську премію. «Мудрі» партійні редактори змусили автора замінити рядки «Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами...» на «інтернаціональне», безлике — «Між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками...»
І ось 2 липня 1951 року редакційна стаття московської «Правды» називає українського поета націоналістом за вірш «Любіть Україну» і каже, що під таким віршем підписалися б Симон Петлюра і Степан Бандера. (Звичайно! Кожен Українець підписався б...)
Володимира Сосюру негайно приводять у кабінет головного на той час комуніста України Мельникова. Після «розмови» з ним Сосюра підписує покаянного листа, якого вже 10 липня (через вісім днів!) друкує та ж московська «Правда». Ось як оперативно московські інквизитори розпинали за любов до України!
«І я страшно угнувся духовно, як поет і як людина...».
...Такий широкий діапазон нації. Такий священний її героїзм.
Про те, з яким сатанинським режимом мав і має зараз (кодло Путіна) справу український народ, свідчить «Чорна книга комунізму», вперше видана в 1997 році у Парижі. Там є така офіційна статистика: від 1825 по 1917 роки в Росії число смертних вироків становило 6360 (виконано 3932). А лише за чотири перші місяці після захоплення влади, тобто до березня 1918 року, большевики убили більше людей (переважно невинних), ніж царська влада за попередні 92 роки!
Сатанинська московська комунія розстріляла цвіт Українського Відродження 20-30-х років двадцятого століття. Сталінські кати не пощадили навіть глухонімого з п’ятнадцяти років Олексу Близька. Московія убила його в неповних 26 літ. Який-то веселий і життєрадісний був український поетичний голос: