Якось ми так захопилися грою, що не помітили, як по вулиці до нашої хати наблизилася якась ніколи нами раніше не бачена процесія: кілька десятків людей мовчки йшли за возом, на якому нерухомо лежав у довгому ящику якийсь гарно вбраний чоловік. Декілька жінок порушили цю тишу сумним співом, віз поїхав далі за село, де був наш цвинтар.
Я стрімголов побіг до бабці питатися, що це було. Вони відповіли одним нечуваним мною раніше словом: похорон. А потім на всі мої запитання — чому той чоловік не рухався? куди його повезли? чому люди мовчали і були такі сумні? — бабуся терпляче і делікатно пояснювали мені, що всі люди вмирають, їх тіла везуть у трунах на цвинтар і закопують в землю...
«Який жах! — майнуло у моїй дитячій голівоньці. — Це ж і мене колись так повезуть і закопають в землю?! Не може бути!»
Пізніше біля нашого склепу (сільської крамниці) я почув, як один вуйко на прізвище Притис сказав другому вуйкові на прізвище Франків:
— Марку, ти помреш...
Марко знервувався, плюнув під ноги і вже було рушив додому, як раптом повернувся і перепитав Притиса:
— А то чого ти так сказав?!
— Та бо всі ми помремо, Марку...
Усі засміялися. Після тої розмови хворобливий Марко прожив ще років з двадцять. І помер. Притис живе й досі. Він вже кличе смерть як спасіння, а вона чомусь до нього не йде. Може, тому, що він так пожартував з тим Марком. А зі смертю жарти погані, не варто згадувати її всує.
...Уперше я побачив смерть дуже зблизька, коли на моїх руках помирав у дитячій реанімації — незадовго після ядерного вибуху в Чорнобилі — мій двохрічний Юрасик. Вранці я відніс його на руках у дитячий садок, а в обід мені зателефонували на роботу і повідомили, що мій синочок раптово знепритомнів і його відвезли в обласну дитячу лікарню.
Я кинув усе і поїхав туди. Ні луцькі, ні київські лікарі не розуміли, що сталося з дитиною. Робили все, що могли. Цілу ніч я молився і просив Бога, щоб він забрав з цього світу мене замість моєї дитини. Не помогло... До ранку мого синочка не стало.
Немолода вже лікарка-педіатр, коли зрозуміла, що невинна дитяча душа ось-ось покине тіло, несподівано запитала:
— Юрасику, чого ти хочеш?
— Гуляти, гуляти... — прошепотіли дитячі вуста.
— З ким? — зронила сльозу бувала жінка.
— З татком, з татком...
Це були останні слова мого маленького синочка.
Вже двадцять сім років він жде мене на тому світі, у Вирію-Раю, на Луках Сварожих. Жде, щоб ми з ним погуляли.
Я обов’язково прийду до тебе, Юрасику! Ми ще там з тобою, синку, дасть Бог, нагуляємося досхочу...
Lacrimoza... Сповнений сліз день цей...
«Реквієм» Моцарта звучить вічно. В українському Слові вічно звучатимуть етюд Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні» (про смерть трирічної дитини) і сонет Миколи Зерова на смерть його єдиного десятирічного сина:
...Чому смерть забирає невинне дитя і не хоче прийти до немічного старика, якому життя вже стало мукою? Чому рано помирає достойний, а довго живе негідник? Нема на це відповідей — таїна за сімома печатями.
Мій батько — українець Омелян Козак — вибрав собі для урочистої зустрічі зі смертю (бо це таки велика урочистість — перехід у Вічність!) дуже святковий день і час. («Аякже, смерть усе-таки це празник, який буває тільки раз в житті.») Він тихо і спокійно зустрів її рівно о дванадцятій годині 19 січня 2013 року, якраз на Водохреще (а 15 січня йому виповнилося 83). Сонце іскрило на вулицях Дворіччя підморожені сніги, люди якраз поверталися з церкви зі свяченою водою.
Слухаючи по радіо 9 січня пряму трансляцію пленарного засідання Верховної Ради України, батько скрушно хитав головою — так гірко переймався тими чисто звірячими антипатіями регіоналів і комуністів до всього українського, навіть до мови. Незадовго до смерті він покликав мене у свою кімнату і сказав:
— Хочу лягти, сину. Я собі зараз ляжу і, певно, вже більше не встану. А ви думайте про Україну!..
І року не минуло як нам, думаючи про Україну, знову довелося вийти на Майдан! Були на Майдані й дворічани. Там пройшли сувору школу переродження натовпу у громаду. Ніхто з них не загинув. А в селі біля Збаража поховали гарного і талановитого хлопчину — сімнадцятирічного студента Назарчика Войтовича... Вічна йому пам’ять! Вічна пам’ять Українській Небесній Сотні! Слава тим героям, які щодня шикуються у Всевишніх Оселях вже в Українські Небесні Полки. Колись якийсь безіменний Боян напише й про цих українських воїнів невмируще Слово о полку, яке наші нащадки читатимуть, як ми зараз читаємо «Слово про Ігорів похід»! Герої не вмирають! «Стоять на смерть — це ж треба буть живим!» (Ліна Костенко)
...Іноді смерть майже торкається людини, а потім чомусь забуває про неї і залишає надовго на цьому світі. Одного залишає для того, щоб гірко пиячив, другого — щоб думав і молився.
Мій сусід Ігор Цітулець два роки був на війні в Афганістані. Не в штабі сидів, служив рядовим мотострільцем. Він стріляв, у нього стріляли. Повернувся додому без жодної подряпинки. Навчався в будівельному інституті в Дніпропетровську. Упав з дев’ятого поверху гуртожитку: тринадцять важких переломів, рік у лікарні. Вижив. Інвалід, але ходить без палиці, лише накульгує на одну ногу. Має афганську та інвалідську пенсії — 1900 гривень. Для села це великі гроші.
Вся п’юща половина Дворіччя жде Ігорової пенсії, як свята: у той день він іде в сільський бар. В Україні тепер село може бути без бібліотеки, без будинку культури, без медпункту, навіть без церкви, але без бару — ні! «Соціал-алкоголізм як продовження марксизму-лєдінізму» буйно квітне на 25 році лже-незалежності...У сільській забігайлівці Ігор просиджує цілими днями, поки не проп’є з односельцями всю свою пенсію. Коли гроші закінчуються, Ігор закривається на літній кухні і читає книжки. Їх у нього багато.
Сукупність життєвого досвіду, книжкової мудрості та алкогольних випарів привела мого дворічанського сусіда до глибокого переконання: третя від Сонця планета Земля — то місце відбування покарання для всього гріховного в галактиці Молочний Шлях. Така собі космічна пенетенціарна система. Грішні душі поселяються тут в матеріальні тіла. А «закони біосу прості: народження, страждання, смерть...»
Ігор вважає, що й він відбуває тут свій термін — у літній кухні на батьківському подвір’ї в селі Дворіччя. Термін цей триватиме доти, аж поки смерть не змилосердиться і не забере його туди, «де стерті грані радості й печалі»...
Він сам їздив у районний військкомат, просився на Донбас воювати за Україну. Йому відмовили — інвалід... Обкладаючи воєнкома останніми матюками, Ігор видав таке:
— То я інвалід?! Інваліди — тії здорові боягузи, які ховаються від служби в армії за кордонами або за бабськими спідницями! А по неділях одягали вишиванки, ходили в церкву, виспівували там дивними голосами «Боже великий єдиний, нам Україну храни...» Тьфу! Вишиті мішки з гавном... Хохлуї!
Добре, сусіде, сказанув! Але ж, Ігорку, і зараз є ще українці, які йдуть добровольцями на східний фронт,