Жити б тому зайцеві в дідовій Корнієвій хаті довіку, коли б не баба Палагія. Баба Палагія дивилась, як виростав заєць, і все примірялася, який з нього був би борщ. Дивилася вона, скільки капусти поїв той заєць, у хаті живши, і прикинула, що тієї капусти стало б на три борщі. Так і тьохнуло в неї серце.
— Слухай, Корнію! — сказала баба. — Чи той заєць довіку в нас житиме? З нього ні шерсті, ні молока, навіщо й годувати таку худобу?
Дід Корній, почувши це, засумував. Він і сам знав, що зайця треба їсти, тільки якось не хотілося цього зайця займати.
Але дід Корній боявся баби Палагії більше, ніж волосного писаря. Отже, він розкопав у ящику ножа і поніс гострити на камінь у дворі.
Що далі було, того ніхто не знає. Дід Корній розказував так, що заєць вийшов із клуні, подивився на діда Корнія, послухав, як дзижчить ніж об каменюку, заклав вуха на спину і кинувсь навтіки у степ. Так і пропав.
Оце згадав дядько Мусій, ідучи до села Молотуха дорогою з села Колотуха. А як він думав про зайця, то він усьому повірив. Повірив і тому, що заєць уміє дурити собак і мисливців, повірив і тому, що заєць таки догадався, що його хочуть різати отим самим ножем і для того ніж гострять. Повірив дядько Мусій у ті казки, бо мудрість покинула його разом із зморшками.
А насправді, то, мабуть, дід Корній сам полохнув зайця дрючком, щоб не різати його. Так, чи не так, а заєць утік у степ. І той великий сірий заєць, якого сполохав біля містка дядько Мусій, був пра-пра-пра-пра-пра-пра-внук дідового Корнієвого зайця.
IV
Як і його пра-пра-пра-пра-пра-пра-дід дідів Корніїв заєць, цей заєць дядька Мусія зовсім не був хитрий, чи розумний.
Правда, виходило так, наче він знав небо і землю не згірше від самого дядька Мусія. Перед дощем він завжди лягав спати не в бур'янах, а в стерні, чи в прим'ятому мишієві: щоб не капотіло на нього з бур'яну. Перед морозом він лягав у ріллю, бо там найтепліше буває від землі. І завжди він лягав головою у той бік, звідкіля був вітер, щоб краще чути небезпеку.
Та все це він робив не з великого розуму, а сам не знав як. Просто перед дощем трошки нили йому кістки і ноги його, нічого не думаючи, самі несли його на стерню. Перед морозом щось наче злегка кололо його під шкурою, і ноги його, не спитавшися в голови, несли його на ріллю спати.
У нього були прекрасні довгі вуха: тими вухами він, наче в телефон, чув усякі шуми й шелести за півкілометра. Але й ці вуха не робили його розумнішим.
Коли він, спавши головою до вітру, чув шелест, то одразу прокидався, стрибав і біг щосили, сам не знаючи куди. Просто ноги самі несли його геть від шелесту.
Якби він умів думати, то не тікав би від корови чи від ящірки, яка зашелестіла біля його голови, а тікав би від людей та собак. А він думати не вмів. Усякий шелест прямо з вух його кидався йому в ноги. І він біг.
Він жив у степу вже третій рік. За ці роки дуже багато разів він тікав від шелесту. Кожен раз, як йому доводилося тікати, задні ноги його ставали чимраз дужчі й дужчі. Так нехитра мудрість його відкладалася мускулами в задніх ногах. На лобі його ніяких зморшок не було, та й не могло бути, бо він головою не думав. На голові в нього сиділи два чудесні вуха, чутливі, як телефони, та ще він головою коцав інших зайців, граючись із ними вночі.
Уся мудрість мускулами одкладалася в його задніх ногах.
Сліди його в полі були завжди заплутані — ішли вони всякими петлями, вихилясами й бубликами. Та й це робилося не з хитрощів, а само собою.
Жив він так. Уночі ходив годуватися на бурячки, на капусту або на озимину. Наївшись, він грався з іншими зайцями. Це не для гімнастики, бо він нічого не знав про гімнастику. Просто з повного черева щось смикало його за ті самі задні ноги. Він грався, стрибав, коцав інших зайців головою. Перед світом йому завжди хотілося спати і ноги самі несли його геть від того місця, де він їв і грався.
Тільки ноги несли його не по прямій лінії. Добігши туди, де можна було спати, він кидався на землю. Та спати він тут не зоставався, а знову — схопиться і побіжить далі. Ще раз кинеться на землю, ще раз схопиться і побіжить. Тільки на третій раз він уже лягав і засинав. Отак і виходило, що слід його закручувався петлями та бубликами.
Він не сам це вигадав петляти, кружляти, схоплюватись і знову лягати. Давно-давно, багато тисяч років тому, вовки та орли повиловлювали й поз'їдали тих зайців, що бігали по прямій лінії. Вовкові легше було знайти такого прямолінійного зайця по слідові, а орлові легше було його наздогнати. Ті зайці зникли.