«Бо, знаєте, я любила вас!»
«Як то любила? Аж до хвилі...?»
«Так, аж до хвилі, коли ви подали мені свій револьвер, щоби я поповнила самосуд».
«Так, командант виправи має деколи страшний обов’язок».
«Се легко сказати. Ви любили Кедрове Зерно».
Петренко задумався: «Мабуть не дуже, се ж іще була дитина. Але поясніть мені, як і головно пощо пішли ви з виправою?»
«Я прочитала, що йде мій чоловік, і рішила ще раз придивитися йому з близька. Я все таки бажала вернути до нього. Але се що я побачила…»
«Так, але чому ви не призналися, там, під скелями, що ви жінка. Се було би вас виправдало, бо жінка не могла завдати такого страшного удару».
«Я не могла, бо ж знаєте, я втекла від чоловіка, і коли б він пізнав мене там, то міг би виступити знов із своїми правами, а я… я… не любила вже тоді його. Стримувала мене від вас нещасна Самоєдка. Мені все здавалося, що се більше, чим приязнь, більше, чим обовязки команданта...»
«Ні, на пароході я був би окупив свою свободу відповідними дарунками. Але знаєте, десь за чверть години приплине вже сюди парохід, з гори я вже бачив його цілком виразно. Вправді ви розчарувалися, що до всіх мущин, але коли маєте охоту попробувати ще раз...»
Ізза закрута скелі появився човен і дужий голесс гукнув:
«А гой, Іване Івановичу! А ми вже були певні, що не побачимося. Се ми вже в друге перепливаємо сюди».
Човен мягко втиснувся на прибережний пісок.
____________________
Висока гра
(Аргентинська пригода)
«Куди не глянути, стеляться степи, як на Україні», – докинув по якійсь хвилині. «Ох, вибач», – сказав по англійськи до свого товариша, – «я знов забув, що ти не знаєш моєї матірньої мови». «Сього не треба знати», – відповів товариш. – «Ви так неенерґічні, що можна без того знання переїхати цілий світ». «Так,– погодився їздець, – ми не скоро ще заважимо на долі світа. Ми не маємо, бачиш, такої вдачі, щоби себе накидувати иншим».
«Але все таки надіюся, що не покинеш мене в тій справі?»
«Я ж тобі обіцяв...»
«Так се рівнож один із твоїх рисів характеру, просто жаль, що ти відмовився від служби; ти скоро міг дійти до...»
«Вибач. З моєю прямою натурою я не зробив би ніякого осягу при поліції, а до того, як знавш, я маю одну слабу сторону».
«Чи не вона пригнала тебе сюди? Але не гнівайся», – додав скоро, коли помітив, що брови його товариша стягнулися, – «тут про се ніхто не питав».
Рівний досі степ, покритий буйними травами, станув перед обоми їздцями малесеньким горбком, що на рівнині відбивав неначе курган, як подумав молодий синьоокий їздець.
«Так отже ми порозумілися», – сказав старший з енергічним підборіддєм та коротким вусиком і сірими гострими очима. – «Всіх грачів[15] тягнемо в неділю до пульперії, і не я Джон О'Гара, коли між ними не буде нашого пташка».
«So long!»[16] – сказав юнак, видав легенький посвист та похилився на сідлі вперед. Кінь помчав як орел на ліво від горбка і скоро зник поміж травами.
«Goddem![17] ось їздець, як приріс до того чудового коня. Чому то я його не виграв? Має щастє у нещастю. Але хоч знаю його вже два роки, все ще нічого про нього не знаю».
Буланий кінь юнака почав від спеки робити боками і перейшов у ходу. Сині очи юнака окинули безкрайний кругозір і тихо посміхнулися: «Куди вам до роскішних кубанських степів? Чи доведеться коли небудь вернути? І коли буде конець тій хуртовині, що загнала мене на чужину і ось пятий рік держить на мандрівці, неначе перекотиполе котить полем. Чи не доведеться у якій завзятій грі наложити головою?» Але не було коли довго віддаватися важким чуттям і споминам, бо ось у траві почали чим раз частійше проявлятися тропи: знак, що юнак наближався до естансії[18]. «Чи хоч тепер найду службу, що хоч би трохи припала мені до вподоби?» – подумав собі і ворохнув поводами. Кінь підняв голову і голосно форкнув ніздрями. Скажений тупіт піднявся праворуч, і юнак повернув туди, але одночасно його рука сягнула по револьвер, що висів у кобурі коло пояса. З трави виринула голова, потім плечі людини, що бігла з усіх сил. В очах малювався переляк, а груди ходили високо, знак, що кавбой (пастух) біг уже досить довго. З його голови злетів широкополий сомбреро, а обличчє понизше лінії, де сидів капелюх, було темно бронзове; довге чорне волосе розвівалося по виді, червона хустка на шиї ясніла неначе мак серед степу, довжезні остроги на ногах заваджали бігти; ще хвилина і велитенський бик, що в повнім гоні вихилився із трави, візме його на роги.
18
В Аргентині естанцією називають велике сільськогосподарське володіння, в основному призначене для розведення великої рогатої худоби, овець та коней. Такі естансії включають житлові приміщення, стійла, стайні, силосні вежі, льохи та инші супутні будівлі.