Десять, десять страшних довгих літ минуло, коли ми в останнє бачилися! І як за той час змінилася, любий татку, Твоя доня, Мені тепер двадцять сім літ. Коли дивлюся в зеркало, тупим, мутним зором дивиться на мене страшний опир.
Не диво, таточку, що Ти мене сьогодня не пізнав, адже ми розійшлися лише на хвилину: Ти, щоби відбути свої двотижневі військові вправи, а я....
Ми обоє були веселі і свіжі. Я сиділа в Тебе на колінах і пестила Твоє гладко оголене обличчя.
І ти також обголилася на сьогодня; яка в тебе оксамітна бузя! – сказав Ти – так, так пригадую собі з того часу кожде словечко.
Любі, нескінчено ніжні почування вмів ти висловлювати в звичайних для инших словах.
Ми не говорили про розлуку. Аджеж се мало тревати кілька хвилин. Два тижні. Звичайні військові вправи. Тобі, як лікареви, цілком легка задача.
А мені...
Я подала тісточка, густо посипані грубим кристалевим цукром. З чоколядово-пуншевим кремом. Твої улюблені.
Але від цукру заболів Тебе зуб.
– Доню, там у моїй шафці кокаїна.
Я принесла малу фляшечку. О, я знала, що кокаїна усмирює всякий біль.
Зуб у момент перестав боліти. Ти знов усміхнувся весело, і зорі заясніли в твоїх очах.
Татку, а звідки взялася кокаїна?
– Пишу в своїм на ключ замкненім я покою, стори спущені, на столі світить отінена лмпа. В покою тепло. На столі під рукою блискучий “Record” на 10 кубічних центіметрів і легенька блискуча склянна рурочка. Ся рурочка се двері із сього безвихідного покою.
– Манко Капак, божеський син Сонця, якого золоте обличчя ясніло в найбільшій святині вірних Інків, у прастарих часах зійшов із камяних скель озера Тітікака.
– Яке ярке світло було тоді у нас на веранді!
А ти оповідав про походженнє чарівного куща ерітроксільон кока.
Наче мрія стоять ті хвилини перед моїми очима.
– За пів години відіжджу. Чи не будеш сама скучати?
– Певно, що буду але маю книжки, і Ти будеш писати.
«Так, так, буду писати, а в тім небавом поверну».
– Звичайні буденні слова, а яке вони мають для мене значіннє! Як я пестила і кохала їх. Усі мої чисті спомини зв’язані з ними, Звучали мені в ухах у найсолодших мріях, викликували і снували в моїй уяві найлюбійші образи. І хоч від сеї хвилини десять літ проминуло, стоїть Твоя постать мов жива перед моїми очима, а слова дзвонять у мойому серці.
– Твої річи зложені, оповідай дальше.
– Бідний і нещасний народ жив тоді на диких скалистих височинах Перу, Болівії, Тітікака і Арекіна. Безпросвітна праця лягла важким ярмом на Червоних Лицях. Твердий камінь тільки під упертим оскардом[21] видавав золоті зернятка; рільник аж по двацяти годинах праці мав право впасти з утоми, а навіть погонич мусів перейти шість змін, заки міг звалитися з ніг, із яких каплями сочила червона кров. Але нарід Червоних Лиць твердо вірив у своїх богів і ждав від них полекші. У кожде свято жертв, коли знов оден рік сходив із недосяжних білих верхів Кордилєрів у білосніжній намітці, яку жреці красили на червоно кровю людських жертв – благав народ помочі. І змилосердився бог Сонця і післав їм свойого сина. І пішов божеський син у народ, приніс світло матері і розлив його на голови Червоних Лиць.
– Прийшов наш Ральф і почав бігати по веранді. Оперся лапами на поручє гойдака, на якому Ти сидів, і розумними темними очима дивився на Тебе, наче би хотів Тебе слухати. А коли Ти погладив його по голові, присів на задних лапах, опер голову на Твоїх колінах і не зводив із Тебе очей. Неначе би розумів, що в останнє слухав Твойого голосу.
– І коли досі народ покланявся золотому образови, тепер зрозумів, що поклоняється животворній силі; коли досі мінєр ломив скелю кремяним молотом, опинився тепер у нього в мозолистих руках залізний оскард; коли досі рільник орав кривим куснем дерева, обковував тепер свій плуг гострим залізом. Золотар, що працював кременем, узявся тепер до залізного молотка та долота, із під його мистецької руки виходили майстерні ланцюхи, кубки, жіночі прикраси і постаті богів. Син Сонця навчив Червоні Лиця правдивої віри в правдивих богів. А в найбільше свято, свято бога Сонця, прийшов і засів побіч велитенської золотої кулі, яка зображала могутність його батька, щоби обдарувати терпеливих працьовників та нагородити їх за витривалість.
– Коли скінчу сей лист, буде по всьому. Ти показав мені дорогу. Ні, ні, се не була дорога. Ти остеріг мене: всяке добро раз надужите стає злом. Ти якраз держав блискучу вприсницю в руці, якою зробив мені першу кокаїнову інекцію в передрамя – тямиш, як я Тебе про се просила? – коли Ральф загавкав і кинувся до воріт. Там стояв молоденький поручник із сусідства, гарний мов мрія, якого цілунки ще й досі чую не устах, коли зроблю собі порядну інєкцію тої розкішної кокаїни, того ліку-отруї, який із багна буденщини підносить мене до висоти мрій, серед яких живу! Мрії – мрії! вони давно вже стали для мене дійсністю. – Ану, друже, ходи, ми вже давно ждемо на тебе, шампан уже захолоджений, а на прощаннє чарочка сього перлистого напою не завадить. – Ромко зложив на моїй руці поцілуй, хоча я бачила по Його очах, що бажав чогось иншого – а мабуть і ти се помітив, бо, вдаючи сердитого, сказав: ну і де ж та Марина з шампаном? і вийшов з веранди, а за той час наші уста злучилися в останнім солодкім поцілунку. Ні! не в останнім. По кождім вприсненню вертають ті поцілунки, тільки ще виразнійші, відчуваю їх у повні, живу ними.