– Втомленим життєм і працею дав найкращий дар богів – дав зелений кущ коки. І від тоді не було релігійного свята, на якому би вдячні Червоні Лиця не почитали сього куща: бо голодний перестав відчувати голод, знесилений втому, нещасний своє горе, зболілий свій біль.
– І я не відчувала ніякого болю, коли ви оба відїхали, а щоби не плакати, вприснула собі кокаїну. З півтіни сумерку вернув мій коханий, вернули свіжі палкі поцілунки і пестощі, а Ти, татку, стояв побіч і усміх яснів на Твоїм обличі, і я була безмірно весела і щаслива. А коли опісля вибухла війна, що з виїмком мрій усі мої надії поклала в могилу, коли Ти написав, що підеш на південний фронт, я скінчила скоро санітарний курс та хотіла йти до Твойого шпиталю. Алеж бо Ромко був на східному фронті, і я пішла з нашим червоним хрестом до Туреччини. Помічником нашого шефа став молодий турок, який скінчив студії в Берліні і прегарно говорив по німецьки. Шпиталь стояв на Галіполі, де кипіли завзяті бої із англійським десантом. Через шпиталь безупинно пересувалося безліч ранених. Тяжка пряця загарбувала всі мої сили. Не раз приходилося уставати всім серед ночі та переходити кільканайцять негайних операцій. Я деколи падала з ніг. А довкруги стояла розкішна турецька весна, а більбіль щебетав наче дома у вишневому садочку, Ахмед Ефендіна працював на рівні з иншими. Я подивляла його веселість і невтомність. Коли я питала його про причину деколи безмірної веселости, показував сміючись ряд блискучих зубів, клав праву руку на чоло і груди, виконував церемоніяльний турецький поклін і говорив «Більбіль з України, се моя таємниця!» І я не входила в його таємницю. Раз, коли Ромко робив службу в однім із фортів, а гук англійських гармат доходив аж до шпиталю, принесла почта лист від Тебе, що Ти важко хорий на пятнисту горячку. Надмір праці – ми мали під рукою свіжий транспорт ранених – пригнобив мене безмірно. Туга за нашим домиком, твоя недуга. рев корабельних гармат від сторони Дарданелів там, де був мій коханий, вічний несупокій за життє моїх найдорощих, надмір денервуючої відповідальної праці, звялили мою веселість. Я сиділа німа, нахмарена, коли приступив до мене Ахмет Ефендіна і по церемоніяльному привитанню запитав як звичайно:
Чому хмара на обличі більбіль з України?
Я махнула рукою. Він пильно-пильно подивився на мене, похитав головою і вийшов. Я знов попала в отупіннє із одиноким намислом нічого не думати і нічого не відчувати. Чи він відгадав мої думки? Мабуть так, бо в тій хвилі вернув ії, коли його рука приблизилася до моєї, я не противилася, хоча помітила в ній вприсницю. Легоньке вколеннє – і за кілька хвиль зникла втома, зі смутку не остало ні сліду, вернула мені життєва сила й енергія.
Я ходила, бігала, сміялася; що хвилини співала півголосом пісні. Ти вже не був важко хорий і Ромкови не грозила небезпека. Мій добродій зник і не показувався цілий день.
– Плеканнє кущів і збір листя стояли під державною охороною. Але враз із даром поставив божеський син одну умову: тільки для нещасних, утомлених і хорих мій дар; мій проклін упаде на кождого, хто поважиться переступити закон потреби і помірковання. Як довго народ стояв під опікою мудрих жреців, усе було добре. Але ось прийшли до землі крилаті каноа, із них висіли Бліді Лиця, що мали при собі грім, що проповідували любов і милосердє, а давали огонь і погибель. У миг ока щезли нагромаджені скарби. Святотатська рука поважилася посягнути по само Сонце. Тисячами падали Червоні Лиця в обороні своїх богів – та даремно; вони переступили закон і пегибіль була виписана на їх чолі. Але месть бога досягнула і Бліді Лиця: вони пізнали розкіш куща кока і скоро навчилися його надуживати. Не помогли заборони їх жреців і королів. Знищені плянтації відростали наново і чортове зіллє стало знов даром неба – perla de America.