Чим раз рідше лучалися ясні хвилі в мойому життю. В одну з таких хвиль поїхала я з Ню Йорку до Галичини. Через аґента розвідала я, що Ти знов дома. Захотіла Тебе побачити. Коли сиділа в каварні. Ти ввійшов нечайно. Наче блискавка стрясла мною. Гадки цілим клубком пронеслися мені в голові.
Татку, таточку! Твоє волоссє посивіло, а кілька зморщок зорало Твоє високе чоло! Сині очи гляділи живо – не великі сліди оставила божевільна війна на Твоїй міцній постаті. А я? Твої очи спинилися на хвилину на мені. Я сиділа наче задеревіла. Тепер тільки одна гадка опазувала ціле моє єство: пізнає, чи не пізнає? Але ти супокійно перейшов попри мій столик, спокійно взяв часопис і сів недалеко читати.
Моє серце тріпалося, як спіймана пташка. В голові мішалося. Упасти тобі до ніг, благати прощення? Але ану-ж ти пізнав мене, пізнав мій стан і відвернувся від мене? Адже твоя донька померла.
Померла безповоротно. Сидить її труп отут у покоїку і пише сей лист. Позове експреса і каже занести по адресі. А потім кінець. Остала ще мені одна склянна рурочка з правдивою етикетою. Не маю вже більше нічого сказати. Надломую кінчик рурочки і витягаю чистий як сльоза розчин до вприсниці. Мої очи стрінулися з очима якогось опира, що сидить переді мною. Глянули на мене мутні, тупі очи, що поховалися глибоко серед якихсь темних ям. Ах! Ось! Моя рука вперве не задріжала. Що за роскіш! Ціла вприсниця увійшла під шкіру. Ще кілька хвилин, а очи оживляться, руки перестануть дріжати, всі турботи зникнуть. Я знов стану молода і люба, як тоді, коли ми були разом. Я знов почую на собі обійми милого, його поцілуї запалять мою кров – а коли поїдемо в пошлюбну подорож, лежати му в його раменах непорочною дівчиною.
Татіку, татіку! – спаси мене!
____________________
Молочко
«Чи знаєш», сказав дванайцятьлітний Івась до старшого о один рік Михася, «сьогодня були в нас студенти зі Львова. Збирали на школу. Тато дали пять ґарців тай ще завтра мають дати фіру до стації».
«А мої тато дали пять літрів», сказав моторний Омелько.
«А мої мішок дали».
«А мої пять марок докинули».
«А мої тато нічого не можуть уже дати», промовив Михась, білявий та синьоокий, старший о рік від Івася.
«Не журися, Михасю, ми на тебе зложимося! Добре хлопці?» звернувся Івась до гуртка.
«Зложимо, певно що зложимо» загув гурток. «Кождий по жмінці, і для Молочка буде літра».
Хоч і як не любив Михась, щоби його називано Молочком, та в цій хвилі доказ такої приязни заставив його тільки подякувати товаришам,
«Одно мене дивує, що власти того ще не пронюхали, а тоби певно збіжжє собі забрали», додав він, а його ясно сині очі аж сльозами зайшли на згадку про таку можливість.
«Не сміють забрати», рішучо заявив загонистий чорноокий Івась, «збіжжє возити можна всім, а продавати також, тай на мішках не написано, що то на школи».
«А хочби й написано», заявила Ганна, найстарша учениця в школі, старша о три роки сестра Івася, «то нам на свої школи, можна складатися». Ця заява, висказана голосом, що не зносив спротиву, вичерпала остаточно тему про можливість забору.
«Тай добре», сказав Михась, званий серед своїх ровесників «Молочком» ізза своєї лагідної вдачі, «в селі то ми вже все зібрали, але про Чернене болото то ми забули».
«А там вісім господарів».
«У двох богачів з трийцять літрів можна би зібрати».
«Булоби, що нести».
«Миля дороги тай то через ліс, а тато казали що там знов вовки появилися», затурбовано додала Ганна.
«Тай фірою тато би тепер не поїхав. По трийцять літрів годі коні ганяти в таку дорогу».
«А треба би сьогодня, бо фіра з міхами завтра досвіта мусить з села виїхати».
Гурток стояв тихо. Малі головки похилилися в тяжкій задумі. Піти пішки самому, щоби ніхто инший не знав? А потому сказати: – О дивіть, то я сам приніс, серед ночі, через ліс і болото! Але коли іти напростець через поля, ліс і болото, то заблудити можна, бо вночі треба буде вертати. А в лісі вовки! На Черненім болоті блуд водить. Кілька літ тому втопилася фіра з кіньми і двома жидами, що за інтересом поїхали, тільки фірман якимсь чудом виратувався, тільки з ума зійшов. Одним словом, мороз поза плечі ходить, коли про те все подумати.