«Шандар», – подумав Івась, «буде стріляти».
«Стій, бо стріляю», вже відважнійше крикнув шандар – коли серед сутіни ліса пізнав, що се малий хлопець. «Та пане шандар, я до хати іду з ліса». «А бо ти з села і мусиш вертати, бо тобі не сюди дорога, а по ночи не волочися, бо поза вуха набереш». Шандар завернув Івася і здорово штовхнув у спину так, що хлопець скотився аж на спід яру. Добре що до потічка не звалився.
«До дітей то ти відважний», пробурмотів Івась крізь затиснені зуби, «хочеш щоби я в село вертав. Чекай верну, але не з пустими руками».
Івась обійшов жандара лісом, лютий, що мусить тільки часу тратити та вийшов з ліса, як уже добре потемніло. Недалеко блимали огники з хатних вікон. «Чернене болото», подумав Івась і пустився на простець до першого світла. Перекинувся у якийсь рів, подряпався у тернє і аж задихався, коли опинився перед першою хатою. Мішок почав таки добре гризти в плечі, коли виходив з четвертої хати. Всюди давали більше, як по літрі, бо в одній хаті одержав пять, в другій сім, а в третій аж десять літрів. Тепер стояв перед великою хатою «кацаба» Божейка і не знав, що зробити. Божейко був ряним москвофілом перед війною та все ворогував з Українцями.
«Іти чи не йти», думав півголосом Івась – «треба сповнити свій обовязок; як прожене то прожене; от шкода що Михайлика не ма – помігби нести. Але де таке Молочко.
«Молочко не Молочко», озвався коло нього голос Михася, обвантаженого, як і Івась міхом, «а Божейка треба остерегти, бо в опівночі жандарми до нього зайдуть; за зятем шукають, що втік з вязниці».
З під ганку висунулася якась постать і приступила до хлопців. «Кажете, за зятем шукають? Не найдуть вони його, а скорше він їх! Але дякувать, що попередили. Гарні ви хлопці! Не дам вам зерна, бо і так вам уже важко, але ось маєте: тисячку. Її таки лекше буде нести», додав жартівливо, коли помітив, що збентежні хлопці не знають, як дякувати. «Не бійтеся, давно вже мої мрії розвіялися, я тепер за одно з народом, тай на школу зложися як можу! А не ідіть дорогою, бо там "вовки". Обійдіть попід ліс стежкою від рогатки на право».
По дорозі пояснив Михась кількома словами, з відки так неожидано впав з неба.
«Я передав зошит Ганні, вона прочитала, сказала "добре", і я як стій подався до Черненого болота та думав тебе наздігнати. Але коли почув голос шандаря, як тебе завернув, обійшов довкола і чув ще, як змовлявся з другим, що Семен утік з вязниці та сидить мабуть у Божейка, і яка то небезпечна людина. Як тільки його побачать, зараз мають стріляти».
«Тому він такий лютий був на мене, певно думав, що я за чимось до Семена йду».
«Тепер тихо», сказав Михась, «підходимодо ліса, шандарі будуть ще переходу над яром пантрувати, мусимо коло них перекрастися».
Вступили в чорну пітьму перших дерев ліса.
Глухий шум вітру серед гиль говорив таємничо про ріжні небезпеки. Було так темно, що хлопці йшли на помацки.
«Маємо драбів!» почулися раптом голоси з пітьми, коли станули коло рогатки і збиралися скрутити на право. «Стій, бо стріляю!» В пітьмі кланцнули гостро безпечники крісів. «Не сміють знати про зерно, бо тоді ціла справа пропала», шибнула гадка у Михася, який шарпнув Івася за руку, шепнув «за мною» і як стріла помчав поміж дерева. Серед темряви блиснув довгий язик огню, і бахнув стократним відгомоном кріс.
«Йой!» крикнув Івась, «стріляють».
Але не біг за ними ніхто. Шандарі по голосі пізнали, що один з утікачів це малий хлопець, а впрочім у таку темну ніч не можна було знайти нічого хочби і ліхтарню мав. Хлопці задержалися задихані. Згубили всякий напрямок. Вітер понуро шумів у горі. Долом було тихо і затишно. Груди з трудом ловили віддих. Відгомін вистрілу вже давно загубився, відбиваючися від дерева до дерева. Хлопці пильно надслухували, але тиша стояла грізна і крила в собі всякі страховища і несподіванки.
«Ти ранений?» запитав Михась.
«Ні, то я так зі страху крикнув», – признався Івась, що помимо втоми дзвонив зубами.
«Мусимо найти стежку і перейти яр, заки до нього дійдуть шандарі, бо інакше пропадемо серед болота». Пів години ходу видалося для хлопців майже цілою вічністю. Всякий тріск гильки під їх ногими видався їм якимсь нечуваним ревом, що напровадить на них вовків. Думали, що вже давно повинен бути яр, де легко зможуть найти перехід. Праворуч мусіли бути багна, бо там показувався блудний огонь.
«Як тут страшно», прошептав Івась.